«Герої Харкова». Поліція
Вранці 20 липня поліцейська Валерія Донець прибула на місце російського обстрілу Київського району Харкова. На колінах біля загиблого хлопця сидів його батько. 13-річного Дмитра, який отримав смертельне осколкове поранення, батько тримав за руку і читав молитву. Валерія взяла за руку чоловіка і підтримувала його увесь час, доки тіло дитини не забрали. Про роботу поліції в умовах війни й людяність у нелюдських ситуаціях — третій епізод подкасту «Герої Харкова».
Героїня епізоду: Валерія Донець, інспекторка ювенальної превенції сектору ювенальної превенції відділу превенції Харківського районного управління поліції №1 Головного управління поліції у Харківській області
- Підписуйтеся на подкаст в Apple Podcasts та Google Podcasts
Таня Федоркова: Привіт усім! Це третій епізод подкасту «Герої Харкова». Мене звати Таня Федоркова. Співавтор подкасту — Володимир Носков.
Володимир Носков: Доброго дня всім зі Львова!
Таня Федоркова: Сьогодні говоримо про поліцію Харківської області, яка після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в основній своїй масі залишилася на постах. Принаймні так стверджує Володимир Тимошко, начальник поліції Харківщини, а віднедавна, від липня за указом президента України — генерал поліції.
Володимир Тимошко, начальник Головного управління поліції Харківщини: Гарнізон харківської поліції налічує понад 7 тис. осіб. Фактично працюючих працівників я казати не буду, однак вона також не є маленькою. Я пишаюся тим, що з першого дня війни, 24 лютого, 99% працівників поліції — вірні своїй присязі, не залишили місця служби. Вони працюють і вдень, і вночі, працюють під обстрілами. Особливо важливими були перші дні. З 24 лютого по 1 березня, коли саме поліція допомагала евакуювати населення, саме поліцейські приїжджали на ту саму Салтівку, ХТЗ, вивозили дітей, вивозили людей. Все це робила поліція. Зараз поліція масово розвозить гуманітарну допомогу. Причому розвозить у ті місця, які малодоступні навіть для волонтерів. Чи є випадки зради? Я не хочу казати — з поваги до тих поліцейських, які працюють.
Таня Федоркова: Поліція, як і загалом правоохоронна система, наряду з військовими так само стала об’єктом атак російської армії. Ми пам’ятаємо страшні дні березня, коли російські ракети били по головних адміністративних будівлях Харкова — обласній адміністрації, міській раді. Так само, у ті дні, російські загарбники знищили управління СБУ та управління поліції. В обладміністрації, за даними прокуратури, загинула 31 людина. Були загиблі й в управлінні поліції, точну кількість не називали, але відомо, що серед них були не тільки поліцейські. Вов, ти можеш згадати атмосферу тих днів? Все це відбувалося за кілька днів до твого від’їзду.
Володимир Носков: Це правда. Я на початку березня був у кварталі, де розташовуються будівлі СБУ, Національної поліції. І, безперечно, на це все дивитися, реагувати без болю неможливо. Це дуже страшно виглядає. Вибите скло, руйнування… Напевно, тривалий час доведеться все це відбудовувати. Коли ти почала говорити про поліцію, про що я подумав? Якщо згадати 2014 рік, так звану руську весну, як поводилася тодішня міліція, і як вони працюють сьогодні у Харкові, то це дві великі різниці. І я думаю, що 2014 рік, весна, для багатьох нині вже поліцейських зіграли величезну роль. Це був для них такий струс. Бо ми пам’ятаємо, як тодішні міліціонери дозволяли пройти проросійським активістам до будівлі облдержадміністрації, як поводилися на мітингах, не втручалися. Нині поліцейські реагують доволі оперативно, адекватно, харчі привозили в ті місця, де це було вкрай складно робити через обстріли… Більше того, поліція допомагала евакуйовуватися.
Я хочу згадати свою евакуацію. Коли я виїжджав з Харкова до Львова, я прибув на вокзал, ми вийшли ми на перон…
Звуки вокзалу, березень 2022
Володимир Носков: …організованою групою. Стояли поліцейські, такий коридор зробили. І таким чином могли пройти люди з інвалідністю до свого вагона. Поліцейські реагують на дуже багато викликів.
Таня Федоркова: Скажу, що доправляти гуманітарну допомогу поліція продовжує і по цей день. І загалом з війною у поліції додалося роботи за фактами мародерства, на жаль, такі факти мають місце у Харкові. Вони працюють з підозрюваними у колабораціонізмі, тими, хто наводить, передає координати, відшукує позиції ЗСУ і здає ворогу. І я пам’ятаю, що поліція також брала участь тоді, коли затримували перших полонених військові. І це були такі перші емоційні відео, емоційні розмови, можливо, перед самим офіційним допитом, такі записи, які вів в тому числі і сам начальник поліції. Так він намагався достукатися до істот, які прийшли захоплювати нашу землю.
Володимир Носков: Тут треба сказати, що війна багатьох змусила займатися як притаманними функціями, так і не притаманними. І поліціянти так само допомагають в евакуації людей в області.
Таня Федоркова: І, звісно, що слідчі поліції фіксують злочини російської армії, виїжджають на місця обстрілів. І ось сьогоднішня наша співрозмовниця, поліцейська Валерія Донець, вранці 20 липня прибула на місце обстрілу Київського району Харкова, де загинули троє: двоє літніх людей і хлопчик. І на зупинці тролейбуса на колінах біля загиблого хлопця сидів його батько. 13-річного Дмитра, який отримав смертельне осколкове поранення, батько взяв за руку і читав молитву. А Валерія взяла за руку чоловіка і підтримувала його увесь час, поки тіло дитини не забрали на експертизу.
Валерія Донець: Так, він тримав хлопчика за руку. І він був, звісно, у тяжкому емоційному та психологічному стані.
Таня Федоркова: Ви намагалися його підтримати так?
Валерія Донець: Підтримати… Я не знаю, чи є якась людина взагалі у світі, яка може взагалі в такий страшний час будь-що повідомити, якось заспокоїти. Батько звертався до мене, у нього було тільки одне питання: «За що?» Звісно, ні в кого немає відповіді на це питання. Намагалася просто тримати чоловіка за руку, просто деякий час ми мовчали. Батько має віру, релігійна людина, тому він вирішив прочитати молитву над тілом загиблого сина.
Володимир Носков: Кадри того, як батько молився за свого сина, і того, як поліцейська тримала за руку батька, облетіли весь світ, і на це було дивитися дуже складно, це правда.
Таня Федоркова: Ти знаєш, я чула цей приліт, обстріляли територію неподалік мого дому. Я теж кілька разів була на цій зупинці та проходила повз — там ходять люди, коли йдуть до супермаркету. Це був дійсно потужний вибух, розриви було чутно всьому району. І потім ми дізналися, що дійсно сталося, що загинув хлопець. Майже одразу з’явилися фотографії з його тілом. Неможливо описати словами те, що відбувалося того дня і що відбувалося на тому місці.
Віктор Забашта, директор Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, 20 липня 2022: Троє загиблих, серед них 13-річний хлопчик. І двоє поранених, серед них 15-річна дівчинка, яку зараз оперують.
Валерія Донець: Це була приблизно дев’ята година ранку. Діти повідомили, що вони хочуть покататися на велосипеді – брат і сестра, недалеко від дому. Взагалі це ранкова пора, було тихо, не було повітряної тривоги. Тут загрози такої прямої для дітей не було. І, розумієте, це підлітки – неможливо утримати підлітка вдома, щоб він не виходив нікуди. Дуже велика дяка тому чоловіку, який одразу побачив, що дівчинка поранена, та забрав її до себе, до власного автомобіля, та доставив до 4-ї лікарні невідкладної медичної допомоги, і тим самим своїми діями врятував їх життя.
Там поруч знаходилася скляна споруда, почали сипатися уламки скла. Хлопчик знаходився ближче, дівчинка встигла вибігти на дорогу, на проїжджу частину. У цей момент чоловік їхав, побачив поранену дівчинку. Він зупинився, посадив її до себе в автомобіль, власне, та відвіз до лікарні. І після того, як уже обстріли закінчилися, прибігли батьки хлопчика та дівчинки. Мати відразу поїхала до лікарні. Батько побажав залишитися із сином.
Таня Федоркова: Є у вас якісь інструкції, як діяти в таких ситуаціях?
Валерія Донець: До нього підійти я мала, тому що мені необхідно було з’ясувати особу загиблої дитини. У нас є своя процедура. Також підійшов слідчий, який пише протокол огляду місця. Ми повинні з’ясувати особу загиблої людини, дитини… Після того, як це вже з’ясували, за якимись своїми якостями я не змогла просто піднятися, залишити його та піти. Просто «добре, я записала ваші дані, до побачення, я пішла». Щось не дало мені це зробити, тому я побажала з ним залишитися. І чоловік постійно намагався звертатися до мене та запитувати: «Ну чому це сталося?» Коли людина запитує і звертається до тебе, неможливо залишити її одну та сказати: «Ми пішли у справах».
Людина була у стані шоку. Інколи таке буває, коли людина у стані шоку дуже раціональна. Він запитував, які далі будуть дії. «Можете мені, будь ласка, розповісти, куди його заберуть», «хто його забере», «куди повезуть». Усе покроково, я намагалася йому якось коректно розповісти, що приїдуть люди із судово-медичної експертизи, заберуть тіло сина, куди саме відвезуть, і що він має їхати за такою адресою, щоб там провести певні дії. Після цього деякий час він мовчав. За деякий час звертався: «Скажіть, ну чому?» Ніхто не має відповіді, чому. Не винен ні батько, ні хлопчик. І йому потрібно триматися, що є донька, яка зараз потребує допомоги й батька, й матері, їхньої підтримки. Тому треба жити заради доньки.
Володимир Носков: Я згадую фільми про американських поліцейських, про «911», в яких наголошувалося на тому, що ці люди є людяними, для них дуже важлива не просто процедура, не просто опис, що відбулося, не просто складання протоколу, а й, коли потрібно — побути разом, надати психологічну допомогу. І не раз доводилося чути, що ось наші поліцейські, міліціонери — вони бездушні, от як би нам такого! І от як раз поліцейська Валерія — це вже, мені здається, представниця нового покоління поліцейських і вже містить у собі ці складові. Як вона говорить: «Ну я ж не могла його просто залишити! От я склала протокол, записала ваше ім’я-прізвище. Ну все, до побачення».
Вона відчула, що цій людині, татові, потрібно просто, щоб хтось був поруч. Щоб він не був залишений зі своїм горем наодинці. Тобто, навіть те, що вона просто була присутня поруч, і те, що вона могла йому доступно пояснити, що далі, коли батько зможе поховати сина. Вона просто була тою людиною, яка змогла зробити найважливіше: не залишити його наодинці з горем. І тому, мені здається, це дуже важливо, що наші поліцейські готові не тільки захищати, на правоохоронному рівні виконувати безпосередньо свої обов’язки, а можуть виходити за межі та бути психологами, бути просто товаришем, другом у потрібний час. Особливо гостро це відчувається в таких ситуаціях, у якій опинився батько.
Таня Федоркова: Так. І, знаєш, я згадую по собі, та й взагалі багато історій свідчать про те, що серед поліцейських є люди, яким ми не довіряємо, так? Через певні…
Володимир Носков: Так, ми звикли їм не довіряти. Це у нас в генах, мабуть, закладено ще з радянських часів, що якщо міліціонер — це, значить, про насилля, про те, що будуть ображати. А те, що поліцейський є твоїм захисником апріорі, ким він може і бути – ну, на жаль, у нас не так часто говорять. Я пам’ятаю Інститут соціальних досліджень з Денисом Кобзіним. Не раз проводили дослідження від середини 2000-х років, і як раз однією зі складових недовіри поліцейським і було те, що люди бояться. А тут як раз Валерія продемонструвала цей момент близькості, що ми з людиною в найскладніший для неї, для її життя час.
Таня Федоркова: І це попри те, що в той же момент міг бути повторний обстріл. Це була артилерія, і зазвичай, коли випускають перший пакет, може послідувати й другий. І це касетні снаряди, які просто навкруги б’ють усе, що потрапляє.
Володимир Носков: Ти знаєш, я говорив з Денисом, волонтером Червоного Хреста, і він казав мені про протоколи, про безпеку…
Таня Федоркова: Ти говориш про того, який закривав своїм тілом жінку, поранену на вулиці Ярослава Мудрого?
Володимир Носков: Так-так, все правильно.
Володимир Носков: …І ми дійшли з ним думки, що жодні протоколи не можуть описати от саме людські моменти. Він каже: «Як я міг кинути, залишити людину, якщо в неї б’є кров ключем, а тут обстрілюють? Як я міг її залишити? Навіть на чисто такому рефлекторному моменті я розумів, що…» Точніше, так: він нічого не розумів, він просто робив усе інтуїтивно: він її захищав, тримав, щоб кров зупинилася. Тому і в цьому теж випадку мені здається, що є прописані правила, але є й моменти, коли ці правила доводиться порушувати. Ну, почався б обстріл. Ну, я думаю, вона просто схопила б цього чоловіка, і вони б відійшли.
Валерія Донець: У такому горі, на самоті, я б не змогла його залишити самого у такий момент. Ми не думали, що щось буде — якби почався обстріли, ми б діяли, як працівники поліції, ми б забезпечували безпеку у тому числі й батька. Звісно, ми б десь сховалися. Тоді моє бажання було його підтримати.
Володимир Носков: А взагалі я дуже хочу, щоб ось ці слова нашої героїні збереглися, і потім, коли буде суд над злочинцями, прозвучали у суді як доказ цього злочину. І щоб вони потім у суді привселюдно відповіли на весь світ, за що вони робили це зло. Це звичайна зупинка, це не військовий об’єкти, це не державні установи. Це звичайна пасажирська зупинка. І це був пік, коли люди їдуть по своїх справах, ідуть на роботу чи в магазини. І кілька днів поспіль була стрілянина по зупинках.
Таня Федоркова: Так, наступного дня загинули четверо людей, троє на місці, один в лікарні — це був обстріл майданчика на «Барабашово», де зупиняється весь транспорт, тролейбуси, автобуси. Там були люди, підприємці. Загинув один з підприємців…
Володимир Носков: Тобто можна говорити, що це була свідома атака на людей саме на зупинках.
Таня Федоркова: І тепер, наскільки ми розуміємо зі слів міського голови, вже думають про те, щоб убезпечити 25 зупинок посиленими укриттями бетонними.
Ігор Терехов, Харківський міський голова, липень 2022: Усього нам треба близько 25 локацій — це перша черга таких зупинок. Там, де ми бачимо велике скупчення людей, які чекають на громадський транспорт. Розраховане на перебування десь до 50 людей. Ми робимо сьогодні перший, так званий сигнальний, екземпляр.
Таня Федоркова: Люди зможуть перечекати момент повітряної тривоги. Але знов ж таки, коли летить артилерія, частіше за все немає повітряної тривоги. Це просто летить артилерія, яку неможливо передбачити заздалегідь.
Володимир Носков: І пам’ятаймо, що Харків розташований настільки близько від кордону, що наша система не встигає інколи зреагувати, а отже не встигають інколи надати вчасно сигнал повітряної тривоги. І я ще раз переконуюсь, що особливо потрібно бути обережним, коли в місті тихо. Це складно психологічно — бути у напрузі. Але однаково, треба обирати якісь маршрути більш безпечні. Принаймні, намагатися.
Я тут згадав розмову з шеф-редактором Суспільне Харків Славою Мавричевим. Він каже: «Ти знаєш, я дійшов до такого, що мені потрібно було піти підстригтися, а я думаю, що ж мені робити? Вдягати бронежилет? Якось не дуже з’являтися у барбершопі у такому вигляді. А я вже звик на вулицю виходити у повному обмундируванні. Клав собі у рюкзак, кишені, турнікет, якісь кровоспинні ліки, щоб раптом що буди напоготові і дати собі раду, якщо буде раптовий обстріл». Кожному з нас, не тільки військовим, а й цивільним, потрібно мати з собою аптечку. Таке у нас прифронтове місто Харків. Треба бути напоготові будь-якої секунди. Ще раз наголошую на тому, що якщо тиша, то не можна розслаблятися.
Таня Федоркова: Я хочу ще додати про Валерію трохи інформації. Вона розповіла мені, що взагалі у лавах поліції з 2005 року, а у підрозділі превенції працює з 2015 року.
Валерія Донець: Після 10 років, коли я працювала у кадровому підрозділі, вирішила вже у Національній поліції щось змінити, у своєму житті, та перейшла до відділу превенції, тому що я за фахом психолог і у мене було велике бажання щось важливе робити у своєму житті. Важливе для дітей, тому що коли ти працюєш, у будь-якому підрозділі, ти багато бачиш, що відбувається. І мене вражали взагалі випадки пов’язані з дітьми — як так буває, що батьки не доглядають за дитиною, або залишають дітей? Тому мені захотілося допомагати якось дітям.
Ми реагуємо у будь-який час на повідомлення. Якщо це буде у нічний час, ми поїдемо і в нічний час. Тому що всі події, які відбуваються за участі дітей, потребують негайного реагування. У нас є своя інструкція, що всі події з дітьми — це негайно. Два, три ночі, десять, дев’ять, шоста ранку… Ми у будь-якому випадку маємо виїжджати на місце та перебувати там першими. Кількість роботи зараз дещо знизилася, тому що останнім часом багато дітей виїхали з міста або переїхали до більш безпечних районів, ніж Київський район Харкова. Однак для працівника ювенальної превенції роботи вистачає. Кожного дня ми реагуємо на усі ситуації, які пов’язані з неповнолітніми: десь батьки загубили дитину, десь дитина перебуває у родинах, які називають «родини, які потрапили у складні життєві обставини». Надається допомога таким родинам. Бувають батьки, мати або батько, зловживають алкогольними напоями і залишають дитину без догляду. У всіх таких випадках втручається інспектори ювенальної превенції для захисту прав дитини.
Було декілька випадків, коли діти отримували поранення внаслідок військової агресії, потрапляли до лікарні. Можливо, це недогледіли батьки — якщо це за вини батьків, то потрібно з батьками проводити роботу, роз’яснювати дорослим особам, що небезпечно відпускати дитину саму на вулицю. Якщо дитина йде на вулицю, є чіткий час, коли вона може там перебувати, а коли ні. Як дитина має реагувати на сигнал повітряної тривоги, що потрібно додавати дитині до телефону додаток «Повітряна тривога», щоб дитина могла реагувати, якщо є повітряна тривога. Дитина має або повернутися додому, або сховатися у найближчому сховищі. Діти мають слухати сигнал повітряної тривоги, розуміти, що це не жарт, що це сигнал для того, щоб негайно сховатися. Не всі батьки, на жаль, розуміють, що з дітьми повинна проводитися така робота.
Володимир Носков: Мені дуже сподобалася інтонація Валерії — це не відсторонена людина. Знаєш, дуже часто спілкуєшся з поліцейськими, а вони вже такі професійно вигорілі чи емоційно вигорілі. А у Валерії відчувається небайдужість, відчувається, що їй хочеться допомогти.
Таня Федоркова: І взагалі ми звикли спілкуватися з поліцейськими, які говорять штампованими фразами.
Володимир Носков: Точно. А тут дійсно вона з тобою говорила не штампованими фразами абсолютно.
Таня Федоркова: За інформацією Офісу Генерального прокурора, внаслідок повномасштабної збройної агресії Російської Федерації на ранок 6 серпня, ми як раз записуємо у цей день подкаст, понад 1000 дітей постраждали. Це 1063 дитини. І з них 361 дитина загинула, понад 702 отримали поранення різного ступеню тяжкості. Ці цифри не є остаточними, оскільки триває робота з їх встановлення у місцях ведення активних бойових дій. Ми не знаємо інформації на тимчасово окупованих територіях. Найбільше дітей постраждали у Донецькій області і на другому місці — Харківська область. Далі Київська, Чернігівська, Луганська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька. По Харківській області 197 дітей. Тобто вся ця статистика не є остаточною. За даними поліції, загиблих по Харківській області дітей — вже пів сотні.
Володимир Носков: У XXI сторіччі діти гинуть через дурість терориста Путіна. І весь світ не може його зупинити.
Таня Федоркова: Цю статистику я залишила на кінець і він виходить досить сумним.
Володимир Носков: Однаково виходиш на вулицю і бачиш, як діти бігають, граються. А діти це завжди символ, що життя триває. І, на жаль, діти, як і дорослі, вони адаптуються до цих реалій. Безперечно треба говорити про те, що їхня психіка буде іншою. Вони вже травмовані війною.
Валерія Донець: Кожна родина має зрозуміти, чи вони намагаються залишитися у місті, і це їх відповідальність. Вони повинні розуміти, що є небезпека. А якщо родина вирішує залишитися або поїхати, це вже суто рішення кожної родини. Але якщо родина вирішує залишитися, вони мають чітко проговорювати з дітьми свій алгоритм. Дитина має розуміти, куди вона має ховатися, знати всі номери екстрених телефонів, вона має знати, кому зателефонувати. У дитини з собою завжди має бути мобільний телефон, який заряджений, зі зв’язком. Це обов’язок батьків розповідати дитині, що робити, якщо лунає повітряна тривога. І також усі батьки повинні розуміти, що після 20:00 не бажано дитині перебувати на вулиці. З 8 години вечора і, мабуть, до 10 ранку підліткам найкраще залишатися вдома.
Таня Федоркова: Згадаймо ці сотні історій, коли діти, натхненні підтримкою Збройних сил України, допомагають, волонтерять. Як вони грають у шашки або збирають щось…
Володимир Носков:… або блокпости влаштовують.
Таня Федоркова: Так, але блокпости — це окрема тема, вона мене лякає, чесно кажучи. Але ці всі історії, коли діти з бісеру щось плетуть, або продають щось своє.
Володимир Носков: Батончики енергетичні роблять.
Таня Федоркова: Як та шашистка, яка принесла Сергію Притулі купу грошей, він тоді заплакав. Це настільки зворушливо, що навіть не описати словами.
Володимир Носков: Це справжні діти з гарними душами. Поки живі наші діти, у нас є мотивація далі діяти, далі боротися і звільняти Україну.
Таня Федоркова: Дякую, Вово, тобі за розмову. Завершити цей епізод пропоную словами Валерії Донець, яка стала нашою сьогоднішньою співрозмовницею.
Валерія Донець: Я думаю, що на моєму місці міг бути кожний з моїх колег і він вчинив би так само. Тому не було особливого резонансу, що я поступила не так, як всі. Будь-який працівник поліції, я вважаю, зробив би теж саме на моєму місці. Кожен працівник швидкої медичної допомоги, кожен працівник ДСНС і всі люди, які залишилися зараз на рятуванні людського життя, для мене це особисті герої. Тому кожного свого колегу я поважаю та вважаю дійсно за героя, бо ми не опускаємо руки, робимо кожного дня роботу для того, щоб ми скоріше все це подолали, заради перемоги.