Як харківські медики надають допомогу під обстрілами? Як працюють на тимчасово окупованих територіях? Де був керівник центру екстреної допомоги під час російського вторгнення і що його захоплює у роботі військових медиків? У першому епізоді подкасту «Герої Харкова» Тетяна Федоркова та Володимир Носков розповідають про роботу екстреної медичної допомоги Харківщини в умовах війни.
Герої епізоду: завідувачка Чугуївського відділення екстреної допомоги Ольга Кучерявенко та директор Центру екстреної допомоги Харківщини Віктор Забашта.
- Підписуйтеся на подкаст в Apple Podcasts та Google Podcasts
Таня Федоркова: Усім привіт. Це Таня Федоркова, ми з Володимиром Носковим раді представити вам подкаст «Герої Харкова», присвячений усім, хто боронить місто і не тільки місто, а й загалом область. Крок за кроком звільняє нашу землю від російської орди. Перед цим давай розкажемо, чому це робимо і як ми. Де ти, Вово, до речі зараз є? І розкажи, після чого ти виїхав.
Володимир Носков: Я, чесно, дуже радий, що завдяки подкасту ми з тобою знову разом. І радіослухачі, подкаст-слухачі, зможуть нас у навушниках, у гаджетах, чути разом. Зараз перебуваю на іншому кінці України, у Львові. Виїхав я з Харкова 8 березня. Відверто скажу, що я б із задоволенням і далі жив, працював би, сподіваюся, що повернуся до Харкова, але приховувати не стану, мені здається, що незрячій людині перебувати там, де ти не можеш контролювати, куди ти ступиш, ліворуч-праворуч, перебувати постійно у чотирьох стінах, для мене це дуже складно і небезпечно. І другий момент, коли були всі ці авіанальоти, бомби, коли перекриваються всі канали чуття — зір, дотик, слух, запах, і ти нічого не можеш робити, входиш просто в якийсь ступор, це, мабуть, найскладніше, що було в моєму житті. А дуже хотілося бути корисним у будь-якому разі — не думаю, що буде пафосно сказати у цей час — і країні, і взагалі щось робити, аби не сидіти. Тому вирішено було, що я евакуююся до Львова і продовжую роботу. З тим, що як тільки буде можливо і безпечно, повернуся, безперечно, до Харкова.
До війни у мене, мабуть, було б зовсім інакше ставлення до цієї назви — «Герої Харкова», я б казав би: та, якось пафосно, це про бронзу! А коли 25, 26 лютого почали надходити перші сигнали про обстріли швидкої, харківського екопарку, взагалі житла людей, у мене тільки й були ці слова «герої Харкова» про людей, які рятували життя, попри боязнь, їхали і доставляли хліб. Пам'ятаєш, оголосили наприкінці лютого, коли зачинилися магазини, аптеки і все-все-все...
Ігор Терехов, Харківський міський голова, запис від 28 лютого: «Хліба достатньо, є проблема, проблема з вивезенням, потрібні водії...»
Володимир Носков: Хто може, у кого є авто, хто спроможний, будь ласка, їдьте, розвозьте, тому що хлібозаводи випікають буханці, а немає як розвезти це все людям. І це дійсно були справжні герої. Мені просто зараз навіть не як журналісту, а просто як людині хочеться, щоб ми знали більше своїх сусідів, своїх друзів, своїх колег, хто на іншій вулиці живе, але які роблять щодня такі вчинки.
Таня Федоркова: Так! Повністю з тобою погоджуюся. І трошки про себе скажу. Я залишаюся у Харкові весь цей час. Нового у моєму житті нічого не сталося, окрім того, що я віднедавна майже щодня пишу у соцмережах. Після чергового ракетного удару з мене почала вириватися лють, яка досі спокійно зі мною співіснувала, тепер вона все-таки вилилася у соцмережі, не знаю, наскільки це нормально. І мені здається, що формат нашого подкасту — хочу трошки про нього сказати: це насамперед, будуть інтерв'ю і аудіорепортажі з людьми, про яких ми хочемо розказати — але водночас це і такі дружні розмови. Трошки егоїстично: буде багато і нас з Вовою, крім інформаційної складової. Бо це теж така своєрідна терапія. Говорити, щоб виговоритися.
Володимир Носков: Я тільки за.
Таня Федоркова: У першій серії йде мова про екстрену допомогу, про яку всі ми добре знаємо, але не знаємо всіх людей, з яких вона складається. Я зустрічаюся з Ольгою Кучерявенко, завідувачкою відділення екстреної допомоги Чугуївського району, яка окрім організаційної роботи сама працює у бригаді, теж виїжджає на виклики. Пропоную її послухати.
Ольга Кучерявенко: Те, що до нас прилітає, і останнім часом майже щодня, — це точно. На жаль, і цивільні люди страждають, і, звісно, військові. Ми надаємо допомогу населенню, як цивільним, так і військовим, якщо такі виклики надходять. А так — працюємо, як і працювали. Тільки що небезпечніше. Усі вимоги залишилися тими самими, а умови роботи трохи змінилися. Часто доводиться одягати на спецформу ще і засоби захисту і їхати туди, де щойно був обстріл, а іноді і триває він. Намагаємося, звісно, почекати. Комунікуємо з нашими військовими, територіальною обороною, черговим — якщо чуємо якісь постріли, якщо він нам дозволяє, тоді їдемо.
Таня Федоркова: Чугуїв одним з перших піддався ударам армії Росії. І зараз, коли говориш «Чугуїв», у мене перед очима виникає фотографія жінки із закривавленим обличчям. Це одне з перших фото війни з Харківщини. У неї бинт на обличчі, повністю закривавлене обличчя... Настільки стала поширеною ця фотографія, що з неї потім одна з художниць зробила портрет і продала його на аукціоні, щоб виручити кошти для підтримки України.
Женя Гершман, американська художниця, YouTube: «Моє ім’я Женя Гершман. Я художниця... Ця фотографія підкорила світ. Це було зображення жінки, чиє обличчя було схоже на поле битви. Я не змогла відвернутися. І я побачила ці прекрасні, насправді прекрасні, неймовірно блакитні очі, що дивляться на мене, і вона немов говорить напряму зі мною. Я знала, що маю написати її... Найдивовижнішим був її погляд. Тому що я уявила, подумала, якби це була я, я б ненавиділа, мстилася, боялася, але ці очі не відображали того, чого я б очікувала чи спроєктувала в її ситуації. Вони були чистими очима дитини, які були просто приголомшені звірствами війни. Вони говорять нам: як це можливо? Або, можливо, просто: допоможіть».
Володимир Носков: Якщо говорити про місто Чугуїв, то це історичне місто, де були військові полки у XIX сторіччі, XX сторіччі. Я пам'ятаю звернення Владіміра Путіна, буквально напередодні вторгнення, де він перераховував аеродроми і якраз чугуївський аеродром був у тому виступі. І саме чугуївський аеродром був серед перших, які бомбила російська авіація 24 лютого о 5-й ранку. Відтоді можна і говорити, що і до сьогоднішнього дня — то ракети, то ще якісь прильоти, які дістають жителів цього міста. Якщо повертатися до роботи швидкої, я пам'ятаю першу свою розмову із директором екстреної допомоги Віктором Забаштою, який сказав: «Знаєте, а ми ж у перші дні працювали без будь-яких спецзасобів, тобто без бронежилетів, без касок». Дотримуватися якихось правил просто було неможливо — тільки вони починають рятувати пораненого, надавати йому першу допомогу, і тут починаються нові і нові обстріли.
Таня Федоркова: Я теж пам'ятаю перші години війни, коли я ховаюся в метро, і надсилають фотографії з передмість Харкова, тоді місто було частково оточене з боку російських військ, і з Чугуєва надсилали фотографії, де видно дим. Пропоную далі слухати, що розповідає Ольга, вона брала участь безпосередньо у наданні допомоги людям. І у розмові зі мною вона згадує тих перших поранених і перших загиблих людей на Харківщині. Їм, на жаль, вже не можна було допомогти. Вони вже були вимушені констатувати смерть.
Ольга Кучерявенко: Це був обстріл нашого авіамістечка. Там літерою «П» стоять п'ятиповерхівки і між ними у двір влучив снаряд. І дитина виходила з будинку, вони намагалися евакуюватися. Він вийшов першим, батьки були за ним. І в нього влучив уламок. І перша жертва цієї війни — це був підліток, хлопчик. Звісно, забути очі матері неможливо... Батьки середніх літ, близько 40. Роботяги наші. Крім цього, зрозуміло, був зруйнований будинок. І, знаєте, очі не вірили, що це взагалі може бути у сучасному світі, що нас, мирних жителів, які мирно сплять цієї ночі, розбудять ці звуки. Між будинками прилетів великий снаряд, усе скло, усі вікна вилетіли. І раніше були звуки, вибухи, але вони були не там. Поруч, але не там. Коли ми під'їхали, побачили цей масштаб руйнувань, я думала, тут взагалі нікого живих немає. Ми почали, як належно, кричати: хто живий, підходьте до нас! І дівчинка там теж була 15 років, обличчя якої було усе в крові. Про неї знаю, там багато пластичних операцій, але зараз все нормально, слава Богу. Зір звужується до коридору — і просто, хто нас просить, туди й біжимо. Тут же кричать: світло, газ — зрозуміло, всі комунікації зруйновані.
Таня Федоркова: Ви як медики, теж люди, мали б, може, евакуюватися...
Ольга Кучерявенко: Ні, я розумію. Двоє дітей у мене, вже доросленьких, але діти. За дітей було страшно, хотілося їх у безпечне місце. Але сама я розуміла, що я не можу поїхати. Ну як я поїду? Тут потрібна наша допомога!
Володимир Носков: В цих умовах я хочу згадати спогади нашої шкільної медсестри, вже літньої, вона була учасницею Другої світової війни. І вона говорила про те, що нацисти ігнорували форму медика, могли спокійно розстріляти на автомобілі медиків, страшні випадки розповідала про роботу санітарів, медсестер, але що ми зараз спостерігаємо? Від перших днів цього широкомасштабного вторгнення рашистам плювати на будь-яку символіку медичних служб. Скільки було випадків, коли вони бачать, що під'їжджає машина за пораненим, і вони починають стріляти, гатити. Для них немає абсолютно нічого святого чи особливого.
Таня Федоркова: Останнім часом обстріли Чугуєва значно посилилися. Наприкінці червня там був один з наймасштабніших обстрілів з реактивних систем залпового вогню. Шість людей загинули на місці, ще один помер у лікарні. Наступного дня після цього масштабного обстрілу був ще один, коли загинули двоє комунальних робочих, прямо на робочому місці. І передбачити, куди летітимуть ракети, неможливо. А люди забезпечують роботу місцевої інфраструктури, залишаються, щоб підтримувати комунікації і так далі.
Ольга Кучерявенко: Люди, які евакуювалися з окупованої території у понеділок, у вівторок загинули на нашому автовокзалі. Просто сиділи, відпочивали. Там у нас каву продавали, пиріжки, і вони сиділи, відпочивали. Вони евакуювалися з окупованої території і насолоджувалися хвилинами присутності на підконтрольній території України, у тимчасовому, але мирі. І ця сволота, по-іншому їх не назвати, нелюди, вирішили їхню долю. Шестеро людей загинули на місці і одна людина — у лікарні від тяжких травм. Семеро людей! Наступного дня я чергувала, ми поїхали на один обстріл, а інша бригада на інший. Так само: [комунальники] прийшли на своє робоче місце, ну кому потрібна ця котельня? Там двоє жінок і загинули. Причому гинуть жахливо. Фрагменти...
У нас у центрі діє так званий режим очікування. Там, де бригада звільнилася, вона там і чекає. Де небезпечно, там вони і стоять. Якщо вони перебувають у такому місці, де небезпечно, я кажу: шукайте підвал, де безпечне місце, де люди ховаються у момент обстрілу, і туди ховайтеся.
Поки у нас є обов'язок, у нас є люди, які чекають від нас допомоги, і це не високі слова, це дійсно так. І у мене у колективі дуже мало людей поїхало. Я не засуджую, ні в якому разі! У кожного своя межа терпіння, через яку людина просто не може перейти. У нас дівчина одна, вона їхала, повернулася, і я бачу в її очах, коли йде обстріл, вона сіла і просто плаче і трясеться. І я розумію: їй потрібно їхати. Як би ти не хотіла, ти не зможеш просто емоційно та психологічно витримати цю обстановку. А основна маса залишилася. Слава Богу, ми все закриваємо, виходимо, працюємо! І моїм хлопцям низький уклін, дівчата молоді і хлопці теж, чоловіки, усі, хто у мене є, а дівчата особливо, коли вони їдуть у цей осередок, де стріляли щойно або триває обстріл далі, а люди кричать: давайте-давайте, допомога потрібна... І потім звідти усілякі епітети говоряться різні, але тим не менш, вони виконали свій обов'язок, вивезли поранених, надали їм допомогу, молодці! Кожен з мого колективу — герой.
Таня Федоркова: Склалося враження, що директор екстреної медичної допомоги Віктор Забашта не дуже хоче героїзувати своїх підлеглих, бо це просто їхня щоденна робота.
Володимир Носков: Просто по-людськи, коли ти думаєш, що і дітей хотілося евакуювати, і самим цілими залишитися, але все-таки у людей є такий стрижень, внутрішній стрижень, що я маю обов'язок і це моє служіння.
Віктор Забашта: Звичайно, у першу чергу [побитий обстрілами автопарк швидкої] — у Харкові, багато автівок — Дергачівська громада, серед окупованих, звичайно, Ізюм, Бурлук, Балаклія. Це там, де найбільше.
Таня Федоркова: Чи є такі факти, що відбирають автомобілі окупанти? І що в такому разі роблять бригади?
Віктор Забашта: Перший випадок, коли відібрали, це коли їхав гуманітарний конвой [в тимчасово окупований Вовчанськ]. Одразу ж за російським блокпостом висадили бригаду, допитували, знущалися практично добу. Я знаю, що і президент був долучений до їхнього визволення, і губернатор багато працював. Наступного дня їх відпустили. Показали напрямок. Сказали, як тримати руки, якщо ви їх опустите, ми будемо стріляти одразу. І так вони дісталися нашого блокпосту, де ми вже їх забрали. Єдине, що вони зрозуміли, що люди [російські окупанти] — не зовсім адекватні, тому що вони бачили, а ті не ховали, ампули з наркотичними препаратами. Вони просто були у них у кишенях. Відчувалася певна неприязнь до нас, як до українців. Звичайно, більшу загрозу для медиків становив командир, який намагався виглядати перед своїми підлеглими дуже мужньою людиною, що вправно володіє ножем, ну... Що вони могли розповідати?
Таня Федоркова: Тобто їхня мета була — залякати.
Віктор Забашта: Так. Коли у них порізали одяг або стріляли над головою... Стріляли в голову, потім в останню мить — піднімали автомат і стріляли в небо, над головою. Це було абсолютно незрозуміло, безпідставно. І крім того, що люди таким чином намагалися, мабуть, ствердитися. Ми розуміли, що є певна небезпека, але ж ми нормальні люди, на відміну від орків. Вважали, якщо домовленість на найвищому рівні про гумконвой, то в принципі йому нічого не повинно загрожувати. Якісь міри були превентивні, але для людей, як з'ясувалося, не існує ніяких домовленостей.
Володимир Носков: Взагалі я думаю, що все це увійде потім до міжнародного трибуналу, тому що у Гаазькій конвенції все прописано: як повинна працювати медицина під час війни, що є порушенням, за що потрібно карати. І все, що можливо, ці червоні лінії, росіяни вже перетнули. Я навіть не знаю, чим зараз можна здивувати нас. Вже стільки дійсно побачили і ми, цивільні, і медики... Не знаю, як взагалі лікарі все це витримують. Теоретизувати і говорити, вони такі мужні, молодці, — це одна річ, а коли над твоїми головами стріляють з автоматів, там вже можна і кадри всього життя побачити, а головне — на все життя стати непридатним.
Віктор Забашта: Ви знаєте, я дуже багато емоцій за ці чотири місяці пережив не тільки по цій ситуації. Те, що це були години, не найвдаліші у моєму житті, це однозначно. Що я думав? То вже нехай залишиться зі мною. У мене нещодавно запитали: а що я думав у перші години, коли війна настала. Ми були у Кременці, Почаєві, там була потужна всеукраїнська конференція, МОЗ проводив. Всі директори центрів були там. О 5-й мені зателефонував один з підлеглих, де одразу зайшли вороги, сказав, що війна. Я, звичайно, не повірив. Він каже: як же, у нас тут танки. І я одразу поїхав... Про що я думав? Про те, як швидше повернутися на робоче місце. Так, ви знаєте, я дуже вдячний своїм підлеглим, я пишаюсь ними. І в основній своїй масі люди залишилися на своїх робочих місцях, сумлінно виконують свій обов'язок. Це не пафосні слова якісь. Це те, що ми бачимо, те, що я відчуваю, те, що зараз бачить широкий загал. Єдине що, ми зараз намагаємося не дуже афішувати нашу роботу, інколи я навіть кажу: давайте якісь світлинки робіть на місці пригоди, тому що я стикаюсь з тим, що абсолютно адекватні люди, мої знайомі, запитують: а що ви працюєте? А що ви вночі виїжджаєте? Так! Ми працюємо. Пов'язаних з бойовою травмою — до 7%. Те, що умови, на будь-який виклик їхати — вже героїзм, тому що обстріли тривають весь час і вони непередбачувані. І повітряна тривога — теж її ніхто не відміняв. А коли лунають сирени, а бригади все одно їдуть на виклик, це теж вчинок. Ми ж не запитуємо, про що вони думають, люди знають, що їм потрібно їхати на виклик.
Одна бригада поїхала, везли пораненого хлопчика, семи років. І росіяни не випускали. І фельдшер пішов на автомат: ну стріляйте, але дитину я повезу. Знаєте, це вчинок. Про що він думав? Він думав про те, як врятувати дитину. Тоді північ нас турбувала більш за все. Ще «103» [на окупованих територіях] працювало, як завжди. Люди абсолютно спокійно давали виклик, а бригади абсолютно спокійно виконували свій обов'язок і їхали на цей виклик. Потім там був виклик постраждало подружжя, теж «вогнепал» — молоді чоловік та жінка. І одну бригаду не пропустили на нашому блокпості, просто кажуть: «Там фашисти, вони вас уб'ють, не їдьте». Не випустили. Іншу бригаду відправили з іншого боку, і там не пропустили росіяни. А третя бригада, яку відправили, розуміла, що це потрібно зробити. І вони розмірковували і знайшли шлях, яким вони дісталися. Ворожими тилами, через всі блокпости, але вони проїхали, забрали. Це ті люди, яким було небайдуже. Вони знали, що їм потрібно туди дістатися. Те, що там стріляють і що там були росіяни, — це вже інше.
Таня Федоркова: Коли таке відбувається, коли бригада вирішує їхати на окуповану територію у таких умовах — вирішує хто? Водій? Це колективне рішення?
Віктор Забашта: Там нічого не вирішується, вони просто їдуть на виклик.
Таня Федоркова: Здається, голова Куп'янської міської лікарні пішов на співпрацю з російськими окупантами. Чи є такі факти серед ваших підлеглих?
Віктор Забашта: Ні, дякувати Богу, ні. У нас немає таких фактів, все підконтрольно, все працює, у нас все є і нам нічого від окупантів не потрібно.
Таня Федоркова: Зарплатня на окупованих територіях надходить людям?
Віктор Забашта: Звичайно. Ми отримуємо графіки, табелі. Згідно табелю люди отримують заробітну плату.
Володимир Носков: Дуже потерпів парк машин швидкої. Ми вже чули, що є випадки, коли «віджимають», є випадки, коли просто розтрощені, нікуди не годяться. І, мабуть, ти гортаєш Facebook, теж бачиш, що волонтери постійно пишуть: потрібні якісь запчастини. Харківська швидка, я точно знаю, що вона з волонтерами співпрацює.
Таня Федоркова: Так, і про це теж розповідає Віктор Забашта. Про кількість пошкоджених обстрілами автомобілів, які постійно потребують оновлення. І навіть цілі центри допомоги, автопарки в деяких районах, наприклад, у Дергачівській громаді, де просто постійно потрапляли під обстріли автомобілі. І я згадала нещодавній випадок у Чугуївському районі. 7 липня це сталося. Бригада швидкої їхала на виклик за пораненою жінкою, вийшло так, що надавалася допомога біля будинку, почався новий обстріл, і члени бригади одразу лягли на землю, прикривши голову руками, і їх засипало землею. Ніхто не постраждав. Тобто, бачимо, що ці випадки на Чугуївщині продовжуються. І все-таки після того, як обстріл завершився, люди струсили з себе землю, піднялися, забрали поранену пенсіонерку і повезли її в лікарню.
Віктор Забашта: Вони діють згідно алгоритму. Вони звикли вже працювати у бригаді, командою. Знають: пункт перший — прийняти виклик, пункт другий — доїхати за певний час, переконатися у власній безпеці і надати допомогу. Військові — ми працюємо. Вони доправляють з «нуля», передають нам. Це відпрацьовані моменти. Ми знаємо всіх, від керівників служб до рядових виконавців, є телефони, є зв'язок. Я можу єдине що сказати абсолютно відверто, не ризикуючи нічим, це те, що я у захваті від праці військових медиків. Від спілкування з ними. Від прослуховування їхніх перемовин. Коли вони мені скидають геолокацію, де вони перебувають, я розумію, що це герої, але більше це героїні, тому що переважно це дівчата. Коли я слухаю перемовини, я розумію, що вони думають перш за все, як врятувати життя.
Таня Федоркова: Ми знаємо, що є втрати у швидкої. Людина загинула внаслідок обстрілу вдома. Пан Віктор розповідає, за яких обставин це сталося.
Віктор Забашта: Водій, так, водій. Це така дуже фатальна історія. Дуже містична, він збирався їхати до своєї родини, але в нього зламалася автівка, він повернувся, зателефонував на підстанцію, сказав, що у нього чути обстріли. Раптом перервалася розмова. Бригада виїхала до нього додому. Перше, що вони побачили — перед під'їздом стояла його понівечена автівка, вся у пробоїнах. Приліт був з цього боку. А вікна його квартири виходили на іншу сторону. І в його квартирі була тільки одна квартира у склі і одна дірка в грудях. По-перше, ніхто не зрозумів, як уламок з того боку будинку взагалі виник, і по-друге... Людина знаходилась саме на траєкторії цього одного уламку. Не рука, не нога, знаєте... Груди.
Таня Федоркова: Зараз що можете сказати — чи поменшало обстрілів? Більш безпечно? Ракетні обстріли... Немишлянський район, ХТЗ...
Віктор Забашта: Залишаються Данилівка, Північна Салтівка, Жуковського. Виникають Нові Будинки, які начебто були більш-менш спокійними останнім часом. Дуже важко сказати, що в голові у рашистів. І графік змінюється ракетних ударів... Взагалі їхню логіку намагатися аналізувати, якось застерігати дуже складно. Але те, що потрібно дотримуватися правил власної безпеки — однозначно. Реагувати на звуки сирени — однозначно.
Слухайте інші випуски подкасту
