Остання декада листопада багата на пам’ятні дні. Річниця Помаранчевої революції. Річниця Євромайдану, що перетворився на Революцію Гідності. День пам’яті жертв голодоморів. Але цього року всі вони сприймаються інакше. Більш гостро. Більш близько. Більш особисто. Більш символічно.
Сьома масована російська ракетна атака по енергетичній інфраструктурі України відбулася 23 листопада. Одразу після того, як Європейський парламент визнав РФ державою — спонсором тероризму і державою, яка застосовує засоби тероризму. Наступного дня після 18-ї річниці Помаранчевої революції. На другий день після 9-ї річниці Євромайдану.
За інформацією Повітряних сил, по Україні було випущено п'ять дронів-камікадзе і 70 крилатих ракет, майже три чверті з яких збили. Решта влучила в об’єкти енергетичної та іншої цивільної інфраструктури, зокрема житлові будинки. Десятки постраждалих і загиблих, діти й дорослі. Аварійні відключення електроенергії в усіх регіонах України. Припинення водо- і теплопостачання. Затримки потягів. Перебої зі зв’язком. Відлуння російської атаки долетіло й до Молдови — там почалися масові відключення електрики.
«Це один з основних пунктів російської формули терору — ракети, — заявив ввечері того ж дня президент Володимир Зеленський на екстреному засіданні Ради Безпеки ООН. — Енергетичний терор — це аналог застосування зброї масового ураження. Коли на вулиці мінусова температура, а десятки мільйонів людей унаслідок влучання російських ракет по енергооб’єктах залишаються без електрики, тепла й води, це очевидний злочин проти людяності».
Примітно, що росіяни вже навіть не приховують, що цілять не по військових об’єктах, а саме по інфраструктурі.
«Ми завдаємо ударів по інфраструктурних об'єктах в Україні у відповідь на накачування цієї країни західною зброєю і безрозсудні заклики Києва здобути військову перемогу над Росією», — заявив постпред РФ при ООН Василь Небензя на тому ж засіданні Радбезу ООН. За його словами, це триватиме доти, доки Київ не повернеться за стіл переговорів.
Типова тактика терористів. Примусити до виконання своїх вимог, погрожуючи розправою із заручниками. Тільки в цьому випадку вони розглядають як заручників багатомільйонний народ сусідньої держави.
Але не на тих напали. Доведено Майданами. Тими самими Майданами, якими Путін лякав росіян, а насправді заляканий сам. Спадкоємець Сталіна, так само охоплений небажанням «втратити Україну», свідомо чи несвідомо наслідує його і в засобах.
«Це — стрілянина на ураження по площі. Жертвами її стають не індивіди, небезпечність яких для ініціатора репресії встановлена, і не наосліп обрані «хлопчики для побиття», а вся сукупність людей на певній території, включаючи дітей і вагітних жінок, — писав у статті «Голодомор 1932 –– 1933 рр. в Україні як геноцид» професор Станіслав Кульчицький. — Технологічна непотрібність демонстраційних ознак в терорі голодом і його, висловлюючись мовою радянських газет, «ідеологічна незабезпеченість» (чим можна пояснити необхідність знищення дітей і вагітних жінок?) обумовили здійснення цієї репресії у мовчанні. Терор голодом — мовчазний терор».
Проте учень пішов далі вчителя. Після численних бомбардувань лікарень і пологових будинків, елеваторів і залізничних вокзалів, житлових кварталів і черг за гуманітаркою, численних жертв і постраждалих (в тому числі немовлят і вагітних жінок), відповідальність за яких росіяни перекладали зі своєї хворої голови на ЗСУ, — після цього всього вони вже відкрито прагнуть знищити українську енергетичну інфраструктуру. Але Путін не врахував досвід Майдану. З Майданом можна порозумітися, якщо є бажання. Але його не можна залякати.
Проти нього безсилі шантаж і погрози. Застосування сили його не деморалізує, а мобілізує.
Так було і після масованої ворожої атаки 23 листопада. Подекуди світло, а за ним і вода з теплом, з’явилося за кілька годин після атаки, подекуди його не було більш ніж дві доби. Але замість розпачу і поразництва — не дочекаєтесь! — щира подяка енергетикам, рятівникам, комунальникам, ще лютіша ненависть до ворога і ще більше прагнення Перемоги. Плюс нова порція жартів, мемів і життєствердних малюнків. А «Червону калину», переписану на злобу дня, зацінили навіть в «Укренерго».
14 років тому, 19 листопада 2008 року, під Харковом відкрили меморіал жертвам Голодомору. Скульптурна композиція — чоловік, що стискає кулак і дивиться у бік Росії, жінка, що простягає руки до України, а по боках до батьків притискаються двоє дітей — тоді багато кому видавалася, м’яко кажучи, дивним перебільшенням. Сьогодні вона сприймається як символ.
22 листопада 2014 року розпочався Євромайдан, який визначив вектор руху України: «Геть від «русского мира»! Україна — це Європа». Сьогодні ми щодня пересвідчуємося і доводимо, що обрали правильний напрямок.
21 листопада 2004 року почалася Помаранчева революція, яка привела до президентства Віктора Ющенка. Його передвиборчим гаслом було «Вірю! Знаю! Можемо!» і згодом до нього додалось ще одне слово. «Переможемо!» Сьогодні ці чотири слова знов актуальні. Навіть більше, ніж 18 років тому.
