Дві правди чекіста Дубограя

Брехня буває малою, великою і дуже великою. Ба навіть кричуще безсоромною. Одначе, і в цій, найвищий своїй стадії, вона видається святою правдою порівняно зі спогадами старих більшовиків.

Заяложений жарт часів студентської юності випало згадати нещодавно, досліджуючи мемуарні джерела, присвячені першій харківській ЧК.

Їх, на щастя, не бракує. Бо з якихось незрозумілих причин ті, хто залив місто кров’ю сто років тому, виявилися надзвичайно живучими. Комендант концтабору Степан Саєнко дотягнув до 1973-го, комендант губчека Іван Судаков — до 1974 року.

Ще одному Івану — Дубограю, навіть горбачовську «перебудову» пощастило побачити. В жовтні 1985-го він дав розлоге інтерв’ю кореспонденту комсомольської газети «Ленінська зміна» Сергієнку.

Здається, вибір видання був не випадковим. Лише наївна молодь могла повірити тим байкам, що їх розказував дев’яностолітній дідусь. Це ж треба: описати зовнішність бандита Бондаренка, якого Дубограй бачив лічені секунди шістдесят шість років тому! Якщо взагалі бачив.

Повірити в це було важко з огляду на величезну кількість «ляпів», якими рясніли дідусеві оповідки. Вони суперечили і газетній хроніці 1919-го, і документальному матеріалові. Зате дивним чином збігалися з нарисом письменника Едуарда Звоницького «Голова губчека» (журнал «Прапор» №7, 1967 р.). Залишалося тільки припускати: чи то журналіст за діда «згадував», чи то старий, впавши у маразм, видавав колись прочитане за реальні події. А, може, він і взагалі не мав до них жодного стосунку?

Мав, як виявилося. Бо в архівному фонді старих більшовиків знайшлися ще одні спогади Івана Дубограя, написані років за двадцять до інтерв’ю «Ленінській зміні». І вони ні на йоту не співпадали з тим, що старий чекіст буцімто розповідав журналісту Сергієнку.

Судячи з тексту, голова у Дубограя працювала відмінно. От тільки стиль викладу шкутильгав. Бо, на відміну від газетних, ці спогади ніхто не правив. І, здається, навіть не збирався. А просто перекреслив навскіс шість сторінок машинопису з наявних п’ятнадцяти. Саме ті, де розповідалося про роботу Всеукраїнської та Харківської губернської ЧК у січні-червні 1919 року.

Зашкодила спогадам дубова відвертість автора. Не треба було зловживати словом «розстріл»! І тим більше наводити цифри:

«З 12 арештованих було розстріляно 11, а один, ватажок, втік з-під розстрілу».

Ну втік то й втік. І Бог з ним. Так ні! Дубограй вирішив «заспокоїти» потенційних читачів: за півтора роки ми його знайшли і все одно розстріляли.

Тут би й зупинитися, але старого понесло: почав розповідати, як трималися приречені перед розстрілом. Та ще й додумався докладно змалювати саму процедуру у виконанні визнаного майстра катівської справи Степана Саєнка. Не було б це написано у 1964-му, можна було б подумати, що Дубограй відбирає хліб у денікінських пропагандистів.

Здається, і сам мемуарист не усвідомлював до кінця, що часи змінилися. Бо із щирістю, гідною кращого застосування, розпатякав зразу дві страшні таємниці Радянської влади: превентивний характер червоного терору і його низьку ефективність.

Кострубато, зате чесно:

«З самого початку своєї діяльності (січень 1919-го — Авт.) ВУЧК зняла основну головку Харківської буржуазії, арештувала її головних натхненників, а також реакційних діячів буржуазії, що залишилися. Таким чином, з самого початку після повернення до Харкова, ми позбавили голови місцеву буржуазію, тим самим попередивши її боротьбу проти нас».

І зразу ж після цього: «Одначе, боротьба з контрреволюцією набувала все більш гострого характеру». Нічого собі «попередили»!

Та найбільш вражаючий результат дало порівняння Дубограя «машинописного» з «газетним». Швидко виявилося, що знаменитий бій співробітників губчека з бандитами Бондаренка, котрий начебто відбувся у січні 1919 року біля Управління Південної залізниці… повністю видуманий. З усіма барвистими подробицями, повідомленими Дубограєм кореспонденту «Ленінської зміни» у 1985-му.

Не вів товариш Покко чекістів на бій по Привокзальній площі, не вбили вони жодного грабіжника. І в будь-якому випадку Дубограй не побачив би, що отаман нальотчиків носить шкіряну куртку і темні окуляри.

Бо за спогадами «машинописними», пограбування, якому, буцімто, намагалися зашкодити чекісти, трапилося о восьмій вечора. В січневому Харкові — це вже темрява непролазна. І єдина міська електростанція простоювала через нестачу палива. Тут тільки темних окулярів не вистачало!

Підозри щодо цієї історії виникали і раніше. Хоча б тому, що у січні 1919-го ХГЧК… не існувало. Її організують лише у другій половині березня. Думалось, виникла плутанина: чекістам губернським приписали заслуги працівників республіканського управління, що на той час уже діяло.

Одначе, не приписали: бойових заслуг не було, бо й бій не відбувся. Не встигли вчасно чекісти до Управління Південної залізниці, де розміщувалося пограбоване Бондаренком казначейство. За «машинописною» версією, охорону, що складалася лише з трьох червоноармійців, бондаренківці розстріляли миттєво. Після чого завантажили у сани чотирнадцять мішків з готівкою і блискавично щезли. «На слід натрапити не вдалося», — бідкався Дубограй у 1964-му.

«Машинописні» спогади, на відміну від газетних, переконливо свідчать, що у 1919-му не чекісти ганяли Бондаренка, а навпаки — він чекістів. Десь на початку лютого ватажок нальотчиків застрелив у центрі міста важливого свідка — арештовану акторку, яку супроводжував комісар ВУЧК.

Більш того, хлопці Бондаренка, знищили чекістську засідку, залишену на квартирі шевця Йоселевича по вул. Клочківській. І ці факти, на противагу байкам «Ленінської зміни», чітко зафіксовані у кримінальній хроніці харківських «Известий» за лютий 1919-го.

Хіба що Дубограй адреси переплутав. 4 лютого було влаштовано дві засідки — на квартирі шевця Йеселєва (не Йоселевича!) по вул. Римарській і на квартирі шевця Тільмана по вул. Клочківській. Тому, що і в одного, і в другого вилучили під час обшуку грошові суми, котрі неможливо заробити голкою та ниткою. Засідку на Клочківській, дійсно, знищили бандити (3 трупи), а на Римарській, у Йеселєва, чекістів обстріляли з переляку бійці комендатури (2 поранених).

Загалом непогане враження від «машинописних» спогадів перекреслила їхня остання, п’ятнадцята, сторінка. Іван Дубограй і в 1964-му не втримався від брехні! Та перш ніж навести її, доведеться зробити невеличкий відступ.

…У червні 1919-го, захопивши Харків, денікінці ретельно дослідили залишений «Совєтами» концтабір на Чайковській. З підвалів, ям та ровів спеціальна комісія витягла 107 трупів, частина яких мала сліди жахливих тортур. Чи не найстрашнішою знахідкою виявилися так звані «рукавички» — знята з чиїхось рук шкіра.

Здавалося б, відбрехатися від задокументованих фактів неможливо. Та Дубограй спробував:

«Перед тим, як залишити Харків, т. Саєнко виконав вирок над цим полковником. Куля пройшла через полковника, попала в радіатор водяного опалення і пробила дірку, через яку полилась вода. Тов. Саєнко почув дзюрчання води, подумав, що це кров полковника і пішов. На ранок підвал був наполовину затоплений і у воді плавав цей полковник… І от, коли Харків був залишений нами, на ранок провокатори пролізли у концтабір і, побачивши наполовину затоплений підвал і тіло, що плавало у воді, вирішили скомпонувати справу. Провокатори за допомогою окропу зняли з руки цього полковника шкіру (рукавичку) і, кинувши все це, пішли… Ця провокація, безумовно, була розрахована на дискредитацію органів ВЧК».

А розповідь Дубограя, додамо від себе, на клінічних невігласів. Хто б займався такою марудною справою у тій кривавій колотнечі, якою супроводжувалася кожна зміна влади у місті? І, головне, навіщо? Невже сотня трупів — це мало для «дискредитації»? Здається, для неї вистачило б уже того, що розповів сам Дубограй.

Видно, хтось «нагорі» теж так вирішив: з архіву мемуари не вийшли.

А шкода…