«Думка була: що ж це за серце, що воно не розірвалося?» — директор школи у П'ятихатках

У четвертому епізоді подкасту «Воєнний Харків: як вистояли П’ятихатки» знайомимося з директором школи №62 Олександром Гряником. Від початку вторгнення навчальний заклад у прямому сенсі став «Пунктом Незламності», де від російських обстрілів ховалися люди. Внаслідок ударів окупанта значно пошкоджений основний корпус. 

Слухайте в YouTube, Google Podcasts та Apple Podcasts.

«Якщо ви виходите з автобуса і питаєте, як пройти до школи, відразу питання: вам в нову чи в стару?»

Директор п’ятихатської школи Олександр Гряник показує корпуси закладу. Як і навколишні житлові будинки, вони пошкоджені російськими обстрілами. 

«Ця частина, де ми з вами були, це як-то кажуть найстаріші Пятихатки, перші будинки. Тут вулиця Академіка Вальтера, Академіка Волкова, проспект Академіка Курчатова, вулиця Академіка Синельникова, це всі прізвища, які я назвав, це ті люди, які брали участь ще в 30-ті роки в розщепленні ядра атома».

«Цей будинок Вальтера, 7 — на п'ятому поверсі ракета влетіла і вилетіла на той бік, але це одна квартира. Тут познімали балкони, вони висіли. Це центр нашого громадського життя — бульвар Миру. Снаряд прямо прилетів на 5 поверх, але там вже відремонтовано. А там уже нові плити. Там такий капітальний ремонт». 

— Прилетіло на бульвар Миру. 

«Так само у цьому будинку — одна квартира на 5-му поверсі, туди снаряд прилетів, вже відремонтовано там. І бульвар Миру, 2. Бульвар дуже красивий, бачите? Закінчується церквою, храмом».

— А пам'ятний знак кому? 

«Пам'ятний знак ми ставили на честь 50-річчя перемоги у Другій світовій війні, це як пам'ятний знак УФТінцям, які загинули під час війни, які померли після війни… У нас завжди 9-го травня проводилися...».

(Жителі П'ятихаток вітаються з Олександром Гряником)

— Доброго дня! Доброго дня!

— Ти тоді справився?

— Все супер!

— Добрий день, Вірочко! 

— Ми як з рок-зіркою йдемо!

— Та заради Бога!...

Дорогою до напівзруйнованого основного корпусу Олександр Гряник розповідає, що відрізняє П’ятихатки від інших районів Харкова. 

«Це знаєте, це не афект, а ефект села. Коли всі тут один одного знають, тому бояться, стримують себе. Тут слухаються дядю або тьотю, яка робить зауваження, бо вона завтра батькам поскаржиться. Особливість нашого мікрорайону в тому, що, дивіться, тут немає панельних будівель. Я завжди кажу дітям, що у нас унікальне селище, бо кожна цеглина відчувала руки людини».

Російські бомби падали на школу у квітні. Одна вдарила у вестибюль. Тепер крізь стелю пробивається світло. А перед центральним входом — зруйновані вибуховою хвилею двері та вікна.

«Для мене це найдорожче з приміщень шкільних, бо тут у нас відбувалися лінійки, щотижня. Понеділок починався з загальношкільної лінійки, з виконання гімну, з нагороджень. А тепер потихеньку, за мною, тільки обережно дивіться під ноги! Скло. Хлопці ще не закінчили зашивать тут. Щоб на цвях не наступити». 

«Це вестибюль. Величезна зала. Тут вміщається вся школа. Тут відбувалися будь-які заходи. Ви зараз побачите особливість нашої актової зали, вона поєднана з їдальнею». 

«8-го квітня по школі був нанесений удар. Вважається, що по прямій упало 5 бомб, бо залишились речі від парашутів: стропи, матеріал парашутний. Це говорить про те, що падали о такі от бомби. Один удар прийшовся у вестибюль, один біля флагштока. І три найбільших лягли на внутрішньому дворику, на стадіоні, і саме від них пішла вибухова хвиля, яка зруйнувала всі коридори, двері до кабінетів, вікна в кабінетах. Це те, що ми потім побачимо». 

До кінця бойових дій ніхто не починатиме капітального ремонту, продовжує Олександр Гряник і додає: «Від них ще все можна очікувати». 

«У нас була дуже гарна їдальня. Нам робили хороші люди хороший ремонт. Це наша сцена, ми така, я б сказав, театралізована школа. Новорічні свята проводили, були такі театралізовані вистави, казки».

— Ви коли вперше після цих ударів сюди прийшли…  

«Ви знаєте у мене якоїсь навіть злості не було, бо до 8-го квітня стільки всього і тут сталося, в П’ятихатках, і в країні: Буча, Ірпінь — це ж все до 8-го квітня. І я вам скажу, що вже ні злості, ні сил на злість не було. Звісно, потрясіння було. Я чесно вам скажу. Така думка була: що ж у тебе за серце в грудях, що воно не розірвалося? Ну 45 років — це все життя. Я дуже люблю школу. Я думав, що цей рік буде останнім, а тепер, поки не відродимо, я про це не буду думати. Років багато, хоча відчуваєш себе, поки не бачиш однокласників і не дуже вдивляєшся в дзеркало, слава Богу, пропрацював вже з дітьми, відчуваєш себе значно молодшим. Мені в неділю буде 68. А прийшов я в школу 24 лютого 1977-го року. Якраз 45 років, в цей страшний день для всіх нас. Я готувався зібрати всіх вчителів, які працювали, коли я прийшов ще студентом, і святкування перенесене».

— На це святкування будете очолювати велике будівництво тепер? 

— Так. У школі — так! 

Повз розбиту роздягальню, де з лютого так і лежать учнівські речі, йдемо на гору.

Випадково зустрічаємо вчителя історії. На дошці у холодному класі — тема уроку: «Відлига».

«Вадим Олександрович, вчитель історії, він щойно проводив зі своїм 11 класом урок у їхньому кабінеті».

— В школі? Тут холодно!

— Холодно! Ну я швиденько, — відповідає пан Вадим

«Так, я для свого класу, для 11-А провів урок історії, спеціально в їхньому кабінеті, де вони мали би провчитися 7 років, провчилися майже 6, для того, щоб їх зарунити в рідну атмосферу, в рідні стіни» 

— Скільки тут температура? Плюс 5? 

Вадим: Не знаю! 

— А от термометр. 

Олександр Гряник: Я вас розчарую.

—  Він мабуть не працює.  

—  Він працює, мінус 1. 

— При мінусовій температурі тут?

—  Занурили дітей, так. 

—  Яка реакція була?

—  Здивувались діти! Приємно здивувалися. 

—  Ви пам’ятаєте, хто де сидів?

—  Останній час це 10-ий клас, я їм дав таку свободу, вони сиділи хто де хотів. Тому вони змінювали весь час своє розташування в кабінеті за партами. Ну приблизно, звичайно, пам'ятаю, хто де сидів. 

— Ви вмикаєте Zoom, так? 

— Я вмикаю Zoom, так, і працюю з ними. В мене зараз дуже чи то змерз, чи то підвис ноутбук... Діти розкидані по Україні, дуже багато за кордоном. Але діти працюють, діти працюють активно З усіх предметів. Сьогодні ми повторювали історію 20 століття, повторювали період відлиги 50-60 років.  

— Що ви про свого вчителя, який працює при мінусовій температурі? 

— Я нічого не скажу. Це буде неправильно. Я не знаю, ви зрозуміли чи ні, Вадим Олександрович — мій син. Я багато чого про нього можу сказати!... Холод, як показали, останні події — це не найстрашніше. Це ми подолаємо.

У перший день війни до підвалу в іншому корпусі — початкової школи — прийшли понад 120 людей.

Серед них була і Наталія Жерновнікова — сама з Руської Лозової, працює у П’ятихатках. 

«В перший день сюди прийшло, ну я не знаю, нарахували ми 120 людей, але було більше. Всі ховались, стрілянина тут була страшна… Я з Руської Лозової. Роблю у дитячому садку. Приходжу сюди, обігріваюся. Спочатку були в окупації. Я коли виїхала, спочатку не було там окупації, але я туди не верталася, тому що транспорт не ходив. Нема на чому було. Я сюди йшла пішки. І всі ж прибігли сюди, в школу. Тут одні прийшли, паніки навели, що йдуть танки, зараз будуть наступати. Ми не спали, бігали по вікнах, дивилися-виглядали. Ну, слава Богу, обійшлось, наші хлопці нас захистили. Ми всі грілися, один одного обігрівали. А потім в кінці березня, чи 30 чи 31, і світло зникло, і ми до 6 травня були без світла. Спочатку були й без води, і обходилися, набирали води і завозили воду, щоб приготувати їжу», — згадує Наталія.

У підвалі школи також мешкає пані Катерина, чий будинок пошкоджений російськими обстрілами

«Звісно, Олександр Григорович [Гряник] у нас був як батько усіх П'ятихаток. Всі питання — це до нього. Де хто, і хвилини не мине — одразу, по П'ятихатках пройшов обстріл — він уже після обстрілу пішов дивитися, де що висипалося. Куди попало. Поки залишаюся тут. Ви ж бачите, ніхто нічого не знає куди і що. А тут я знаю, що нас не кинуть, обігріють, накормлять», — говорить жінка. 

Тепер у підвалі початкової школи «Пункт Незламності» — офіційно. 

«Пункт обігріву, як хочете його називайте. Ви бачите, це буржуйки. Тут є підключення до генератора. Генератор на вулиці, місця для зарядки телефонів», — показує Гряник. 

«Знаєте, 24 лютого тут ніде було впасти, сісти. І основна маса сиділа на стільцях. Бомбили П'ятихатки дуже сильно. Ну як і Північну Салтівку, як і Жуки. І я відразу, абсолютно відразу, ясно стало зрозуміло, що почалася війна. Я розбудив дружину, сам одягся, побіг у корпус №1, бо я знав, що там вже працівники їдальні. В цей час вони вже там, о п'ятій, вони раніше проходили, десь на початку п'ятої. Декілька вчителів сюди прийшли буквально в перші години. Ми зрозуміли відразу, що треба сюди йти. В основному корпусі ми вимкнули електроенергію, водопостачання, спустили воду з опалювальної системи. Чому ми це робили? Школа розташована прямо на шосе (колись Білгородському, тепер Харківському), тобто повз нас в перші хвилини проїхали танки. Вони ж були тут в П'ятихатках, доїхали до харківських стовпів, а потім вже їх відкинули. Туди до фізтеху, до в'їзду в Харків», — згадує Гряник. 

Тоді ж уперше П'ятихатки обстріляли. 

«Перші прильоти були. Я вам скажу в нас були випадки, о 7-й ранку прийшла дитина в школу. Люди в такому місці живуть, що вони не чути не могли, але отак сталося, батьки розбудили і відправили в школу. Був один момент, це була глибока ніч, і вибух був надзвичайної сили. А потім дуже гучно відчулось, враження було, що осипаються стіни й скло. Багато-багато скла летить. І я лежу і думаю. Так. Засипало чи не засипало нас в підвалі тут? А нога впирається у двері. І я, лежачи на долівці, розумію, що зараз я ногою поворушу, якщо двері відчиняться, значить, все — ми вийдемо звідсіля, якщо не відчиняться, значить [засипало]… Враження було, що все осипалось. І я так ногою зробив, двері відчинилися. Це був момент такого щастя! Все, значить, ми тут повитягуємо один одного. Коли ми вже вийшли на вулицю, на повітря, ми зрозуміли: поруч будинок, куди прийшовся снаряд. І будинок зруйнований».

— А зараз тут світло є? Приходять до «Пункту Незламності»?

— Все є! Тому «Пункт Незламності» повністю не використовуються. Поки що. Заходять поцікавитись, поцікавитись в основному.

— А з тваринами приходили?

— Так, так тут і зараз живуть ще тварини. Коти. А було все! Були ще пташки. Там є морська свинка. Що так вона і залишилася. Люди поїхали, залишили. Можемо знайти в кінці рюкзачки із взуттям. Якась частка була забрана батьками, а інші чекають на свій час.

«Сьогодні, звісно, є діти, які повернулися і живуть тут і в П'ятихатках, у Харкові. Зараз повернення починається. Йде повернення. А тоді, значить, якась частка дітей залишилась, бо вони були тут. Мабуть, в підвалі було тут до 20 дітей, наших учнів. Ну, а потім… Не у всіх була можливість виїхати в той перший день. Звичайно, ми бачили, що в перший день дуже багато виїздили. У перший, другий день, коли постраждало дуже багато автотранспорту. А потім величезна кількість гаражів була знищена і там машини. Діти більшістю своєю — по всій Україні. Станом на 24 лютого був 1121 учень. А на кінець навчального року, на жаль, залишилось 1120. Бо загинув у нас хлопчик Денис, учень дев'ятого класу, який допомагав батькам в екопарку. Там повинні були евакуювати зубрів. І снаряд перелетів прямо туди, де вони були. Батьки залишились живими, а дитина загинула». 

«Ми завжди говоримо про фізичний трикутник П'ятихаток або проп'ятихатський трикутник: школа, фізико-технічний факультет Харківського національного університету Каразіна і Національний науковий центр ХФТІ. 30 років тому і більше у нас щороку на фізтех йшло із випускників іноді навіть більше 30 учнів. І не тільки тому, що це тут поруч, що не треба їхати в місто. А просто, батьки ж працювали в інституті. Тому от: школа, в школі традиційно були сильні вчителі фізики. Ну це зобов'язувалось. А потім фізтех, а потім ННЦ ХФТІ. І значна кількість йшла працювати сюди в інститут. Ну, в останні роки на превеликий жаль, це вже так не виглядало». 

— Це мабуть тому, що наука так не підтримується?

«Так, перш за все це. І я вам скажу, що дуже багато випускників школи, випускників фізтеху, і навіть тих, хто успів попрацювати в ННЦ ХФТІ, дуже багато сьогодні працюють в найкращих наукових фізичних установах. В Швеції хлопців багато наших працює, у Франції, Швейцарії, в Канаді і США, а там, мабуть, більшість. Дійсно, для мене це боляче. Я розумію, що живемо один раз, так, і вони там знайшли нормальні умови. Там дуже-дуже на високому рівні трудова діяльність, особисте життя».

— Зараз і школа частково розбомблена, і постраждав ХФТІ, фізтех. В П'ятихатках взагалі життя, майбутнє — яким ви бачите? 

«Я по життю оптиміст. Я вважаю, те, що закладено тут, його не знищиш. Нас зараз 1056. Але особливо з 8 квітня, коли зруйнована була школа, реакція від дітей... Це не красиві слова, а це дійсно так. Це надзвичайно допомагає жити і ставити завдання, іти до рішення завдань по відновленню школи, бо це хвиля любові, правда, така знаєте! Діти все більше і більше висловлюють цю любов до школи. І навчальний процес — це робота вчителів. Я дуже багатьма задоволений. І я вам скажу є вчителі просто фанати, є вчителі, яким я кажу: так давайте думати про здоров'я. Онлайн — це складно».

Є два моменти, які Олександр Гряник вважає показовими. Так, одна з бомб окупантів влучила у клас російської мови та літератури основного корпусу.  

«Так-так-так. Це така іронія. Коли тут були американці, чи канадійці, журналісти, зараз не пам'ятаю вже, вони, коли почули, що це кабінет російської мови і літератури, і що тут навчався клас з вивченням низки предметів російською мовою, їх це дуже вразило. Вони казали: це доля, доля! Я вам скажу, що більшість населення П'ятихаток, старше покоління, де вони народилися, це Бєлгородська, Курська області. І взагалі тут дуже багато з Росії. І от зараз за ці місяці війни, в абсолютній більшості випадків, я побачив, що вони всі себе відчувають, вважають українцям».

Тоді як музей-світлиця з українськими рушниками повністю вцілів. 

«Американці теж кричали: це Господь Бог! Ну кажу, напевно! Це наша світлиця. Все це принесено сюди дітьми. Це їхні бабусі, прабабусі вишивали. Тут рушники практично всі слобожанські. Трошки є з Полтавщини. Для того, щоб знайомити дітей з нашою спадщиною, з нашою національною традицією. Я дуже радію, знаєте, коли відчуваю, що навіть такий страшний ворог сюди не влучив і не торкнувся своєю брудною рукою наших національних святинь. Це ознака того, що все буде гаразд. І я вас спеціально сюди завів, ви звідси повинні піти з світлою душею, а не під знаком того, під враженням тієї біди, яку ви бачили».

Як перші місяці російського вторгнення пережили Харківський фізико-технічний інститут та фізико-технічний факультет — слухайте у наступному епізоді подкасту наступного тижня.

Фото Ксенії Чешко та Тетяни Федоркової


Подкаст «Воєнний Харків: як вистояли П’ятихатки» Тетяни Федоркової та Ксенії Чешко створено за фінансової підтримки Європейського Союзу і Федерального Міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ). Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу і Федерального Міністерству економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).

Якщо Ви виявили помилку у тексті — виділіть її курсором та натисніть "Ctrl + Enter". Дякуємо Вам за уважність та ввічливість.
Орфографическая ошибка в тексте:
Чтобы сообщить об ошибке автору, нажмите кнопку "Отправить сообщение об ошибке". Вы также можете отправить свой комментарий.