«Думаємо про майбутнє з обережним оптимізмом», — ректорка університету Каразіна Тетяна Кагановська

Що він «корупційний».

Так. І зараз, коли війна, наскільки вам вдалося згуртувати колектив? І цей розлам, якщо не згладити, а зробити так, щоб він взагалі зник?

Я думаю, до цього оціночного питання ми повернемося після нашої Перемоги. Але якщо повертатися в історію, у питанні, хто повинен очолювати університет, вчений з яких наук, завжди достатньо скептично ставилися до юридичних, до соціогуманітарних наук, економічних, передбачаючи в цьому або корупцію, або «це не вчені», як вважають, класичні вчені.

Коли так сталося, що Віль Савбанович [Бакіров] для себе визначив, що хоче піти раніше терміну закінчення контракту, я можу сказати чесно: я ніколи не думала про кар’єру і ніколи навіть не мріяла про це, на відміну від Ігоря Олександровича Гірки, який багато разів казав, що планує брати участь.

Я прийшла до університету у 2001 році. Запросив мене особисто Віль Савбанович. Він сказав, що у нього є мрія повернути юридичний факультет, де він був з самого початку заснування. Це було дуже складно. І, мені здається, якби я тоді не була молода та амбітна, у мене щось могло б і не вийти. Тут було всього три людини, які мали юридичну освіту. Я була молодим кандидатом наук.

Можливо, тому, що я завжди люблю виклики — і ситуація зараз показує, що це так і є, це залишилось в моєму характері — я погодилась і створила юридичний факультет. На той момент, коли постало питання виборів, я зрозуміла, що на юридичному факультеті я зробила максимально. Я просто оцінила свої можливості і розуміла, що я змогла створити достатньо відомий, потужний юридичний факультет.

За цей час я захистила докторську дисертацію з кадрової політики. Знаю, що таке кадри, як працювати з кадрами. Зараз я розумію, що недарма, і це стало в нагоді. Тому коли пройшли вибори, ми уклали договір з Ігорем Олександровичем про те, що ми працюємо на університет Каразіна. Університет Каразіна, може, не моя alma mater. Але, можу сказати, що зараз цей і моя сім’я, і моє життя, і це моя любов. І все це я зрозуміла з 24 лютого 2022 року.

Все, що мені закидали на виборах, що я буду закривати, з’єднувати факультети фізичного напрямку або буду вирішувати власні інтереси, ставити інші пріоритети — життя показує, що саме я борюсь за ці факультети, намагаюсь робити все можливе. І це було і минулої вступної кампанії, і зараз. Це питання щодня на порядку денному. Шукаю можливості, шукаю відкриття нових освітніх програм. Тобто все, що можна, на зв’язку і не залишаю це без своєї уваги.

У кожного є свої спогади. У мене є певне коло знайомих, які наприкінці грудня телефонували, казали, що є якесь скупчення біля кордону. Ми цю всю інформацію збирали. І ми всі чули, читали. Я пам’ятаю понеділок того тижня, коли все почалося, ми спілкувалися і радилися із проректорами, обговорювали. Нам здавалося, що цього не може бути. 24 лютого я була на роботі. Коли почули перші звуки вибухів — я живу в центрі — ми зрозуміли, що все: так, як було, вже не буде.

І треба було брати контроль над ситуацією, ми зібралися тут, в університеті, з проректорами. Ми розподілили обов’язки, створили чергування, обговорили, де будемо зустрічатися на випадок, якщо не буде мобільного зв’язку. Чесно скажу, обрали не дуже вдале місце, тому що там постійно були обстріли. І потім, у зв’язку з тим, що перші влучання почалися 25 лютого, це наш корпус у П’ятихатках, ми зрозуміли, що перебувати часто на вулиці небезпечно, і ми перейшли працювати в онлайн-формат між проректорами і деканами в тому числі.

Чому саме таке рішення [залишитися у Харкові]? У мене навіть думок інших не було. Всі були здивовані, тому що, по-перше, жінка, у мене троє дітей. Всі думали, що я поїду. І це було велике здивування, коли всі зрозуміли, що я на місці. І всі почали якось заспокоюватись.

До речі, в ті дні до журналістів доходила інформація про деяких керівників. Зокрема, в одній з лікарень кудись поділося керівництво, колектив не знав, як бути. Тобто коли на місці керівник, відчувається якась стабільність. 

Це обов’язок керівника. Я мушу сказати, що я також пережила різні моменти. У мене була зміна команди і був розпач, тому що не всі залишились разом зі мною. Дехто поїхав з дуже поважних причин, а дехто просто втік. Я думаю, що всі це чули, я не хочу це ховати, але головний бухгалтер у мене з’явився у квітні. І ми, жінки, залишились у Харкові, тому що у нас були обов’язки. Ми повинні були виплачувати стипендію. Ми повинні були виплачувати заробітну плату, розуміючи, що зараз нашим співробітникам дуже потрібні гроші. Хтось поїхав, хтось залишився без житла. Ми одразу організували гуманітарний штаб, розуміючи, що ще залишились студенти.

Перший момент, коли я вирішила, що можу думати про свою родину, коли поїхали всі студенти. Коли зрозуміла, що вже не несу відповідальності за дітей, яких мені довірили інші батьки, я подумала про своїх. Я дуже вдячна своєму чоловікові, який контролював цю ситуацію, він мене підтримував. І дуже вдячна своїй родині, тому що ми були всі разом. Вже після цього, в середині або наприкінці березня, я вивезла своїх дітей в Полтаву. Зараз, коли ситуація змінилася, вони повернулися і разом зі мною. Донька отримала диплом магістра, отримувала його тут, у «ЄрміловЦентрі» [галерея у підвальному приміщенні університету]. Це було для мене дуже важливо. Старший син вчиться на третьому курсі фізико-технічного факультету, це, як кажуть, знову доля. А молодший ще школяр.

У травні ви казали, що збитки від обстрілів сягають близько 100 млн євро. Чи вони змінилися? 

Це були приблизні підрахунки. Я думаю, що 100% змінилися, на жаль, в бік погіршення, тому що після цього ще у нас були прильоти, у гуртожитки знов було влучання. Це було у вересні, коли по центру пройшлося. Але це не враховує обладнання, важко порахувати.

Найбільше постраждав наш спорткомплекс «Каразінський». Його просто немає. Там було чотири бомби, і якщо їздили, розумієте, що там відновлювати нічого. Там просто треба будувати. Така сама ситуація з економфаком, і я думаю, що саме це фото привернуло увагу. Це було емоційно, коли це показав президент, і це було підтвердженням того, що руйнується освіта і посягаються на майбутнє нашої країни. Тут складніше, тому що це історична пам’ятка, не так легко буде це все відновити. Але ми працюємо в цьому напрямку, розуміючи, що маємо розраховувати на підтримку держави, ми просто не потягнемо, це шалені гроші. Сподіваємося, що буде також підтримка міжнародних фондів, в тому числі UNESCO, тому що вони опікуються пам’ятками. Також у фізико-технічний було два влучання, там є шанси відбудувати. Але поки це достатньо близько до кордону, і ми розуміємо, що у нас ще не зупинилися обстріли, ми намагаємося максимально законсервувати ці будівлі для того, щоб протриматися. І коли буде така можливість, думати вже про відбудову або просто будівництво.

Крім матеріальних втрат, є людські втрати.

Так, з перших днів, на жаль, вже були втрати. Дуже сильні обстріли були в березні, вже були втрати. Потім наш студент з батьком намагалися виїхати з Ізюма, їх російські війська розстріляли. Втрати серед випускників, втрати серед наших студентів — хто в Збройних силах, хто в теробороні. Ми вже, на жаль, перейшли три десятки, але скільки ще…

Центральна наукова бібліотека також постраждала внаслідок обстрілів. Сергій Жадан вніс кошти на її відновлення. Чи вже їх витрачаєте? І в якому стані бібліотека?

Щодо Центральної наукової бібліотеки — влучило у будівлю міськвиконкому на майдані Конституції, ми частково постраждали через те, що розташовані близько. Якщо трохи відійти від цього, то хочу сказати про університетську спільноту. Я пам’ятаю, коли повилітали вікна після влучання в обласну державну адміністрацію, у нас вибило 800 вікон у головному корпусі, тут скло було навколо. І коли з’явилася перша можливість, ми всі — хто пішки, хто на машині когось підбирав — приходили розбирали ці завали, розуміючи, що нам треба рятувати гербарії, старовинне унікальне обладнання. Це все було у головному корпусі. І така сама ситуація у Центральній науковій бібліотеці. Ми розуміли, що там стародруки, і ми відповідаємо за те, що ми повинні залишити нашим нащадкам. Як тільки ситуація дозволила, ми всі там зустрічалися. І охоронці, і співробітники бібліотеки, які були в Харкові.

Я дуже вдячна владі, яка нам допомогла сховати все в бомбосховище, тому що можливості одразу закрити вікна, щоб зберегти температуру, не було. І це врятувало все, що у нас було в бібліотеці. Зараз ми максимально підготувалися і перезимували. Ми порахували, скільки нам треба коштів для того, щоб відновити бібліотеку — десь 60 млн грн. Дах ми вже відремонтували. Для кожного об’єкту робиться експертиза, вони оцінюють. Або максимальне відбудувати, або довести до стану, з яким ми можемо працювати. Але розуміємо, що все одно буде потрібно вкладати гроші. З часом, коли буде більше можливостей.

Тобто приїжджали, допомагали, це не були такі примусові суботники.

Мені здається, що у Харкові за час війни просто про це неможливо думати. Тут зганяти нема кого, тут залишилися всі ті, кому не байдужа доля Харкова, доля університету, які живуть з університетом і Харковом. Ви пам’ятаєте останній блекаут? Світла не було дві доби. Але попри це люди прийшли на роботу.

Близько 4 тисяч іноземних студентів було на момент вторгнення у Харкові.

У Харкові на той момент було менше, тому що 4 тисячі іноземних студентів було до початку війни. Єдине, що нам допомогло, це був тільки початок семестру і не всі іноземні студенти до нас доїхали. Але були різні історії. Було таке, що зверталися по допомогу до нашої влади і пішки через метро виводили студентів на вокзал.

Коли у нас була остання нарада ректорів з України збирали, усі кажуть: велика повага, шана університету Каразіна, який встояв, працює і дає результат. Про університет Каразіна, мені здається, є новини кожного дня. І чесно, я радію цьому. Це зайвий раз підтверджує те, що ми працюємо, що ми в Харкові, що ми живі. Ми потрохи з дуже обережним оптимізмом думаємо про майбутнє.

Якщо проаналізувати історію минулого року, з 24 лютого 2022 року, то життя потроху в Харкові поверталася саме через університет Каразіна. Тому що наш «ЄрміловЦентр» став осередком всього і для всіх. Я пам’ятаю проспект Науки у березні: одна-дві машини. І ми усі зустрічаємося в університеті. У мене просто не замовкав телефон, хто тільки мені не телефонував: «А можна? А можна?». Я кажу: так! І університет Каразіна робив все: у нас і волонтерський штаб, і гуманітарний всі зустрічі, заходи, медіахаб. І «Музика опору» — спільний проєкт Сергія Жадана і Святослава Вакарчука.

Якщо можете, пригадайте коли ви пережили найсильнішу негативну емоцію і найсильнішу позитивну емоцію після 24 лютого.

Негативна емоція у всіх однакова, це вже в минулому. У мене дідусь воював у Другій світовій і мав інвалідність. І, звісно, у мене були спогади. Ми все це читали у книжках про війну. Я ще вчилася за радянських часів, ми вчилися робити пов’язки. Це все була теорія, а в житті ми про це навіть не думали. У мене була не просто негативна емоція, в мене був шок. Я не могла повірити, що в третьому тисячолітті може бути війна. І з ким?

А емоція… Я пам’ятаю, це був березень, мені здається, майже два тижні через день йшла інформація про руйнування університету Каразіна. Я пам’ятаю, що я тоді заплакала і сказала: Боже, ще трохи і я залишусь без університету.

А радість? Це перша зустріч тут, в березні, біля університету, коли я побачила своїх колег, я зрозуміла, що ми настільки сильні, що ми єдині. Ми, університетська спільнота, пройшли урок на міцність. І все, що для нас важливе, все збереглося. Я пам’ятаю ту радість, коли ми перший раз зустрілися в залі засідань Вченої ради. Ми почали обійматися, радіти. У нас змінився формат, немає такого офіціозу, усі відкриті один до одного, зараз вже дозволяємо собі мати вихідний, а тоді 24/7. Було різне, вивозили з-під обстрілів, вивозили з області. Кожна людина, яка зараз працює, важлива на своєму місці. І це неважливо: декан це чи охоронець, бухгалтер чи співробітник відділу кадрів, співробітник навчального відділу. Пішки йшли, телефоном фотографували, відправляли через Viber для наших студентів. Їхні дипломи, додатки, атестати. Охоронцям дуже важко було перший тиждень, коли ми розуміли, що не можемо надати їм зміну.

Університет Каразіна показав свою позицію до людей, які підтримують російську агресію. Ректор МДУ Віктор Садовничий, уродженець Харківщини, перестав бути почесним доктором. Як ви вирішували ці принципові моменти? Чи був якийсь спротив?

Ми це рішення прийняли ще раніше, ніж до нас надійшла рекомендація МОН. Це було принципово. Мені здається, що якщо хтось ще мав якісь сумніви, то 24 лютого одразу нас всіх зробило дуже відповідальними.

Ви читали лист на підтримку вторгнення, який він підписав? Що тоді подумали? 

Знаєте, зараз іде дискусія, а спорт [за участі росіян] може бути чи ні? А наука може бути? Науковці — це люди, які впливають на свідомість наших дітей, які формують майбутнє. Люди, які формують свідомість, повинні бути відповідальним. І казати, що ми нейтральні, або ми займаємо нейтральну позицію, або ми це по-іншому оцінюємо… З 24 лютого не залишилось жодного сумніву! У мене просто немає будь-яких слів для того, щоб виправдовувати будь-кого. У мене навіть родичі там [у росії] є, але з 24 лютого вони перестали для мене бути родичами. Це моя позиція. Інколи здається, що вона надто жорстка, але я не можу по-іншому. Навіть зараз, коли я оцінюю свою позицію 2014 року, можу сказати, що саме ця нейтральність, яку ми проявили у 2014 році в Харкові, зараз має наслідки. І щоб ніколи цього не повторювалось, зараз треба мати чітку позицію.

Можна оцінювати якусь людину, яка живе в державі-агресорі у якомусь селі і говорить, що не впливає, що «в Україні нацисти» або щось інше, що їм там у вуха «вдувають». Але ж це [Садовничий] освічена людина. Як він не розуміє? Він все розуміє. Кожен повинен мати свою позицію. Вони обрали свою. Тобто це люди, які для нас перестали існувати, і яких ми переможемо, тому що ми маємо і позицію, і свідомість. І ми боремося за свої принципи, за своє право жити на своїй землі.

Університет Каразіна призначив мовного омбудсмена. Які ваші очікування від цього?

Це було наше рішення, рішення Вченої ради. І наш університет першим запровадив посаду уповноваженого. Це також принципова позиція, тому що мова для Харкова завжди була важким питанням. Я можу сказати чесно, що до 24 лютого я спілкувалася в побуті російською мовою. Так у нас в родині було. Я вчила українську в школі, застосовувала її на лекціях. Але ми всі об’єктивно розуміємо, що лекції, коли ти спілкуєшся тільки на одну тематику, це легко, а якщо хочеш поспілкуватися в побуті, дається важче. Мені було дійсно важко, я хвилювалася, я робила помилки, я впевнена, що і зараз я їх ще роблю.

Але я також дуже вдячна своїй родині, що вони підтримали мою позицію, і ми в родині листуємося українською, спілкуємося українською. Якщо ви подивитесь у мій мобільний телефон, все українською. Мені це комфортно і зручно. Якщо ділитися своїм досвідом, я можу сказати, що очікувала моменту, коли починаєш думати українською. І я дуже рада, що я розумію, що вже почала думати українською, не тільки говорити.

Чому саме уповноважений? У деяких моментах важко оцінити ситуацію і прийняти правильне рішення. Я об’єктивно розумію, що є громадські організації, які хочуть допомогти. А інколи вони своєю діяльністю навіть шкодять, тому що не все можна одразу оцінити. Треба проаналізувати, зважити. Як юрист я звикла, що треба зважувати всі аргументи, щоб прийняти правильне рішення. Ландау ж не писав українською, тому питання: вилучати ці книжки чи ні? Є унікальні книжки. У нас були рішення Вченої ради ще навесні, що ми повинні проаналізувати всі наші підручники і вилучити підручники держави-агресора. Водночас у науковців були публікації в різних фахових виданнях. Як ви знаєте, для захисту потрібно було мати публікацію в фаховому виданні. Часто це були Росія або Білорусь, така історія. Фізично неможливо все відслідкувати. І коли нам пишуть: «Ми побачили в робочій програм…». У нас понад 300 освітніх програм! Тепер у нас зараз є структура, яка це контролює. Ми рухаємося в цьому напрямку. Микола Філон — кандидат філологічних наук, завідувач кафедри, людина з досвідом. Якщо є якісь випадки [ймовірних порушень] — ми готові. Є різні ситуації і декому ще дуже важко, тому ми шукаємо можливості, зараз знову відкриваємо курси для викладачів, щоб допомогти їм спілкуватися.

Про викладачів і науковий колектив: наскільки вдалося його зберегти, чи вдавалися до скорочень? 

У нас невелике скорочення саме науково-педагогічних працівників, але у нас ще є адміністративні, тут маємо скорочення, тому що це об’єктивні вимоги, зменшилася кількість корпусів. Ми позакривали деякі структури, які зараз неактуальні і не на часі. Ми все повернемо, але тоді коли до цього прийде час.

В березні минулого року, коли у нас були вибиті всі вікна, знеструмлений корпус, ми залишились без інтернету, без сайту, без всього і не могли працювати. Ми на два тижні призупинили освітню діяльність. 28 березня ми її відновили. На той час ми відправили всіх у відпустку без збереження заробітної плати. Ми намагаємося триматися. Ми скоротили тільки адміністративний персонал. Дехто пішов за власним бажанням. У декого закінчився контракт і його не продовжили, тому що зменшилась кількість студентів. Але ми тримаємо потужний потенціал — 1,5 тис. науково-педагогічних працівників в університеті Каразіна залишилося.

Питання з приводу підсумків вступної кампанії. Скільки було абітурієнтів, які спеціальності мали найбільший попит, чи були спеціальності, на які був конкурс? 

Якщо проаналізувати вступну кампанію, то вона відбулася, за моїми оцінками, майже в оптимістичному варіанті. У березні я мала шість варіантів розвитку подій в університеті, від найгіршого до найкращого. Найгірший: ми повернемося до трьох факультетів, коли поїдуть всі студенти, будемо з’єднувати факультети. Я дуже вдячна, що такий песимістичний прогноз не відбувся. Ми перебуваємо в майже оптимістичному. І якщо порівнювати кількість студентів, яких ми прийняли до нашої каразінської родини, з бакалаврами, магістрами — це майже 4 тисячі студентів. Під час війни — це просто оптимістичний результат, і ми всі на нього працювали. Навіть влітку ми відкрили тут приймальні комісії. Вони були тут, студенти проходили до нас.

Коли до нас звернувся Олександр Леонідович Сидоренко з проханням допомогти провести Національний мультидисциплінарний тест, ми відкрили свої аудиторії. Ці проводилися в Каразінському під звуки сирен. Ми виводили дітей в бомбосховища, потім поверталися, але ми написали.

Якщо у відсотках, то ми набрали 85% порівняно з минулим роком. Причому я можу сказати, що вступна кампанія 2020-2021 мала найкращий результат набору. У нас навіть іноземці є в цьому році. Їх небагато, але це не може не вселяти в нас надію.

• • Як уточнили у пресслужбі ХНУ ім. В. Н. Каразіна, у 2022 до університету вступили 103 іноземних студенти, перш за все на спеціальності, не пов’язані з гострою потребою практичної підготовки офлайн. Мова йде зокрема про освітні програми на юридичному факультеті, в Каразінський школі бізнесу тощо. З університетом також залишилися більш ніж половина іноземних студентів — близько 2100.

Якщо оцінювати, на яких факультетах відбувся спад? На природничих, на прикладних. Дуже зменшився набір на факультеті хімії, про фізику я мовчу. Фізико-технічний набрав 4 студенти. Це, ймовірно, є наслідком того, що це ті спеціальності, які потребують практичної складової. І тут дуже важко розуміти, як нам давати їм перспективи, надії, коли вони зможуть повернутися до лабораторій для проведення експериментів.

Коли була пандемія, ми таким факультетам дозволяли обмежено, у невеликих групах, тоді до 10 студентів, приходити і проводити лабораторні заняття.  Я спочатку думала, що причина саме в цьому, але ми подивилися набір по всій країні — ситуація однакова по цих напрямках. Шалений попит на психологію, він почався ще під час пандемії і не зменшує своїх обертів. Думаю, що і в цьому році буде така сама картина. Звісно, активні комп’ютерні науки. Як колишній декан, можу сказати, що були різні етапи, був і спад, а в цьому році юристи набрали активності.

У нас є програма академічної мобільності та програма подвійних дипломів. Я можу подякувати усім нашим міжнародним партнерам, які відкрили свої обійми і підтримали наших студентів. Багато студентів поїхали під час війни по програмі академічної мобільності. Програма подвійних дипломів трошки важча, тому що там випускають тільки дівчат. Зараз дозволили проходити її в онлайн-форматі, ця програма діє на факультеті математики, на факультеті хімії, і ми хвилюємося, що ми можемо втратити ці договори. Але я думаю, впораємося і протримаємося.

Ми відкрили майданчик в Івано-Франківську для медичного факультету, там навчаються іноземці і вахтовим методом їздять наші викладачі. Ми домовились, щоб там були бази практики, також є бази практики у Німеччині, відвідують університети, в Англії. Цього року — це також наш новий експеримент — ми набрали 200 студентів в Мюнхені на чотири факультети. Це студенти-першокурсники, є навіть з Харкова. І це відкрило нам нові можливості, ми розширили географію наших абітурієнтів: у нас там зараз є і з Києва, і заходу України, і з Харкова. Я сподіваюся, в мене буде відрядження, хочу поїхати подивитися, поспілкуватися.

Вони можуть там залишитися, не повернутися в Україну. 

Мені за цей час багато разів журналісти ставили питання: ви боїтесь, що у вас буде відтік науковців або ваші студенти вас залишать? Дуже важко це оцінювати. Щодо науковців, якщо є така можливість — поїхати і закінчити свої наукові експерименти або дослідження — наука не може зупинятися. Головне, щоб вони залишалися українцями, думали про те, що Україна чекає на них і на їхні досягнення. І все, що вони роблять, роблять заради України.

Щодо студентів я дуже рада отримувати зворотний зв’язок. «А ви знаєте в Каразінському цікавіше навчатися». І відразу аж настрій підіймається. Так, можуть поїхати і можуть залишитися. Ми не знаємо цього. Я думаю, це питання на порядку денному у всіх людей з державницькою позицією. Але все одно я плекаю надію на те, що вони повернуться, повернуться і наші студенти, наші викладачі. Життя покаже.

Ми об’єктивно розуміємо, що Харків, на жаль, найближчим часом, навіть якщо завтра настане Перемога, не може очікувати повернення студентів в аудиторії, як і школярів. Ми повинні бути впевнені в тому, що можемо гарантувати безпеку нашим дітям, маючи такого сусіда. Але я дуже хвилююсь, щоб ми не стали сірою зоною. І щоб життя в тому числі, і студентське життя не закінчилося на Полтаві. Тому я прикладатиму максимально зусиль, боротися і за університет Каразіна, і за наших студентів, і за те, щоб в Харків повернулися студенти. І він знов став студентським містом, сучасним, європейським. ■