«Досі звикаю, що тато онлайн»: донька «азовця» з Харкова розповіла про стан батька після російського полону
57-річний боєць «Азову» Микола Смоков — один зі 103 українських військових, яких під час обміну 14 вересня звільнили з російського полону. До українського війська він приєднався у 2018 році, на початку повномасштабного вторгнення обороняв Маріуполь. Там і потрапив у полон, коли за наказом Верховного головнокомандувача українські бійці вийшли з оточеної «Азовсталі». Як почувається «Дядя Коля» після майже двох з половиною років полону, «МедіаПорту» розповіла донька захисника Аліна Смокова.
У якому стані зараз ваш батько?
Майже тиждень минув, а інформації ще поки що дуже мало, тому що вони в реабілітаційному комплексі. Щодня лікарі, аналізи. Він постійно бігає від одного лікаря до іншого. Ми чекаємо якогось великого заключення, що далі робити. Дуже сильно схуд, треба буде їсти, їсти і їсти. У нього зараз скарг на здоров’я немає, окрім того, що постійно підвищений тиск. У батька і вік вже солідний, 57 років, у нього проблеми з тиском були і до повномасштабного вторгнення. Чогось суперкритичного, слава Богу, немає. Але, все одно, по лікарях ми будемо деякий час точно бігати.
Як і коли ви дізналися, що батька обміняли?
Про обмін за участі батька, 14 вересня, я взагалі нічого не знала. Це була звичайна субота, в обідній час мені зателефонував Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими. Оповістили, що Микола Степанович вже на території України. Після цього я чекала його дзвінка. Їх мали з лінії обміну привезти у більш безпечні місця. Коли тато отримав тимчасовий телефон, він вже мене сам набрав за кілька годин. І ми змогли вперше особисто поговорити. Тиждень минув, а я ще досі усвідомлюю, що все це відбулося, досі звикаю, що тато онлайн. Досі звикаю, що будь-якої миті можу йому подзвонити, а він мені. Досі звикаю, що він кидає мені фотки, щось я можу скинути. Я до цього досі звикаю.
Це просто був вибух мозку! Майже два з половиною роки у нас було дуже мало новин про батька. Зв’язку було — нуль. Ніякого контакту, як має бути по Женевських конвенціях. Думаю, ви бачите, як працює наша сторона з військовополоненими росіянами. Усе це мало бути і для нас, але у нас нічого не було. Ми не могли ні подзвонити, ні написати, ні відправити посилку. Інформацію ми отримували тільки від хлопців, котрих звільняли. Останній обмін «Азову» був ще минулого року. Я тільки приблизно знала, де він може бути. І з якогось часу нам почали давати трохи інформації про умови, де їх утримують. Напевно, за зовнішнім виглядом наших хлопців одразу видно, що умови були дуже погані, це був взагалі не курорт.
Що сказав батько, коли подзвонив вперше після обміну?
Він був спокійний дуже і дуже радісний. Його перші слова: «Доцю, привіт!» І на цих словах у мене, здається, просто істерика сталася, а тато сміявся і казав: «Заспокойся». У мене було дуже багато емоцій, я була переповнена, тому що я не вірила, що це сталося. Тато був у доброму настрої, сміявся. Одразу сказав: «Я поки не розумію, що відбувається, поки нас кудись везуть. Будьмо на зв’язку!» Мені здається, я навіть її не дуже пам’ятаю — першу нашу розмову.
Коли вдалося побачитись?
Побачились ми з ним наступного дня. Я дізналася, куди їх везуть після обміну. Щойно у Харкові комендантська година закінчилась, я вже збирала, пакувала речі, виїжджала. Це була неділя, ранок. Ми дочекалися, поки він поснідав і вийшов до нас. Я була морально готова до того, що побачу його у дуже поганому фізичному стані. Коли я бачила, в якому стані поверталися хлопці, у мене не було надії, що мій батько повернеться в якомусь чудовому стані, у більш-менш у нормальній вазі. Навіть зараз, я у нього питаю: «Тату, як там самопочуття? — Нормально, все в порядку, не хвилюйся». А у мене бажання добігти до лікарів і упевнитися в цьому, тому що він взагалі рідко на щось скаржиться.
Але наскільки б ти не був готовий, все одно важко сприймати те, якою ти бачиш рідну людину після полону. Ти бачиш дуже худу, змучену людину фізично. Очі певний час звикали до цього. Я стояла, чекала, поки він вийде, бо нас не пускали на територію. І я бачу: йде тато. Бачу, що він худий, дуже худий… Він наближається, і з кожним його кроком до мене я бачу все більше і більше, що він худий, але він в одягу був. Але в той момент, коли я його вперше обійняла, я зрозуміла, що під тією футболкою, мені здається, удвічі менше людини, ніж я бачу візуально. Нічого, тепер будемо їсти, потихеньку повертати нормальну вагу.
Було щось, що він попросив, за чим сумував?
Коли ми вперше до нього їхали, ми не везли їжі. У нас на той момент ще не було точної інформації, що з ним, як він, що зі шлунком. І я точно знаю про випадки, коли, наприклад, хлопців саджали на дієту. Щоб була суперлегка і здорова їжа. Тому ми з мамою одразу не наважилися вести якісь пакунки зі смачненьким. Коли приїхали, зрозуміли, що насправді там вже понавозили усього. Тато попросив вже нічого не везти. Єдине, що попросив, — бананів. Це його улюблений фрукт, він дуже любить банани. Я одразу зірвалась, поїхала шукати ті банани. Він поїв із задоволенням.
Чи має тато вже якісь плани на майбутнє, щось говорить про це?
Планів на майбутнє у нього дуже багато! Він там вже родинну нараду збирав, питав: «Що робимо далі? Що тут? Що там? Які у вас плани? Аліно, що ти думаєш? Що ти плануєш?» Я насправді дуже рада, що він вже багато планує, говорить про це з нами, бо для мене це, напевно, як маркер того, що психологічно з ним більш-менш все нормально. Планів просто достобіса! Вибачте, озвучувати їх не буду поки, бо це його плани.
Хоче допомагати [війську]. Він каже: «Тут мої побратими, як же я без них?». Розглядає таку можливість [повернення до війська], але побачимо. Звісно, треба, щоб він пройшов спочатку реабілітацію. Далі побачимо, як почуватиметься. Були випадки, коли хлопці, яких повернули, казали, що деякі проблеми зі здоров’ям проявляються з часом.
Чи знаєте, як довго проводитимуть реабілітацію?
Я поки точно не знаю. Декілька тижнів, напевно. Усе залежить від стану здоров’я, від того, що саме лікувати треба. Можуть, наприклад, переводити з лікарні у лікарню по профілю. Зараз їх перевіряють загалом. Поки важко щось сказати, що буде далі і скільки триватиме цей період реабілітації.
У соцмережах люди і його побратими називають його «дядя Коля»? Чому?
Я не знаю цього, але його справді так всі називають. Звати його Микола, тому Коля. Його все життя усі так називають — «Дядя Коля» (сміється).
Коли він пішов до війська та чим займався до цього у цивільному житті?
Наша родина з Харкова, ми харків’яни. Я єдина дитина. Батько різним займався. У війську він ще до повномасштабного вторгнення з 2018 року. Завжди був патріотом, ще до подій 2014 року. Україну він мене вчив любити з дитинства. Завжди казав: «Аліно, ти можеш бути чимось незадоволена в країні, наприклад, владою, можеш вимагати дотримання прав, щоб голос народу чули. Але Україну любити треба. Це — наш обов’язок. Ти можеш бути незадоволеним всім тим, що відбувається, і вимагати покращень як будь-який громадянин». Українці вже не раз доводили, що народ — це сила, народ — це голос, і саме народ керує, куди країна має рухатись. В якийсь момент він просто прийняв рішення і пішов до війська. Я думаю, він просто вже по-іншому себе не бачив.
До служби він був пов’язаний з музичною сферою. Був у харківській рок-тусовці, скажімо так. Він займався друкарською справою — друкував різні принти на футболках, здебільшого для рок-напрямків, були у нього різні замовлення. Я в шоці, як багато людей у Харкові його знають. Музикантом він не був, але вдома у нас була електрогітара з підсилювачем, він на ній трохи інколи грав.
Чи відчуває батько підтримку друзів, побратимів?
Так, здебільшого допомагають побратими. Ті, хто воюють, і ті, кого раніше повернули з полону, і зараз вони можливо, не воюють, але займаються громадською діяльністю. Знаю, що були волонтери, приїжджала Асоціація родин захисників Азовсталі. Понавозили речей, і продуктів — там їх завалено просто!
Батько в якийсь момент мені каже: «Я зараз просто піду продукти вже роздавати персоналу, усім, кого зустріну». Бо хлопці між собою також діляться, обмінюються, але вже і їм того забагато. Насправді це неймовірний прояв турботи. І тато такий: «Нащо так багато везуть?»
Я кажу: «Татусю, тут на вас чекали, усім хочеться проявити турботу! Зрозуміло, що воно в таких масштабах вийшло кардинальних, але це все любов. Тому просто насолоджуйся».
Чи розповідає батько щось про тих, хто досі у полоні?
Він дуже багато говорить про побратимів, тих, хто досі у полоні. Він розповідає деякі жахливі історії з полону. Я дуже рада, що він не закрився у собі після усього. Його головний меседж: «Аліно, нам треба усіх звідти забрати». Я розумію, наскільки це важливо, будучи цивільною, на більш-менш безпечній території України. Але те, що відбувається там [у російському полоні], ми усвідомити не можемо до кінця. Ми можемо чути страшні історії, але усвідомити це головою і відчути неможливо. Це можуть тільки люди, які пройшли цей досвід. Мій головний меседж, що нам треба не зупинятися, нам треба боротися за військовополонених, нам треба повернути усіх. Приблизно 900 «азовців» перебувають досі в полоні. Нам треба засинати і прокидатися з думкою про них. Я вважаю, що це наш обов’язок виходити на акції, нагадувати, не забувати і боротися за їхнє повернення, як тільки ми можемо. Ми чекаємо усіх вдома.