«Досі перед очима»: від російського удару харків’янка втратила брата і матір

Катерина Бабійчук в одну мить втратила двох близьких — матір та брата. Разом з братом загинула його дівчина Ольга. У гуртожиток на Салтівці, де жила родина, 17 серпня влучила російська ракета. Катерина з нареченим Олександром уціліли. Як пережила ту ніч і як почувається зараз, вона розповіла «МедіаПорту».

«Вибухи чую, але відчуваю»

Ми зустрічаємося з Катериною у кав’ярні біля лікарні, дівчина саме проходила чергове обстеження. З дитинства вона має порушення слуху, зрозуміти одна одну допомагає перекладач жестової мови. Катя не чує вибухів, але відчуває їх: «Коли сильний гул, я відчуваю вибухи, особливо на вулиці. Одного разу я була в супермаркеті під час обстрілу й одразу зрозуміла, що щось не так. Я обережно себе веду, але й виходити з дому треба було».

Ввечері 17 серпня Катерина не почула, а побачила ракету, що летіла прямісінько в будинок.

«Я тоді побачила дуже яскраве світло у вікні, що щось летить. І одразу занервувала, не розуміла, що це і куди прямує. За мить побачила, як ракета влучила у центр мого будинку. Двічі обвал був. Я була вся в пилюці, у бруді, довелося вимивати рот», — згадує вона. 

«Ми жили всі разом»

Кімнати у гуртожитку родина отримала від заводу «Серп і молот». Тут була всі близькі Катерини: вона з нареченим мешкала у кімнаті на третьому поверсі, мати на другому, а брат з дівчиною на першому. Того вечора члени родини востаннє побачилися перед сном.

«Це було увечері, ми з мамою розмовляли на лавці. Мама хотіла додому, а я говорила, що ще рано, давай ще трохи. Я пішла додому близько восьмої, а мама ще забігла до магазину за цукерками. Вона купила солодощі, а я поки поговорила з братом та його дівчиною. Ми розійшлись по своїх кімнатах. Мій Саша, чоловік, прийшов з роботи, не хотів вечеряти. Я тоді ще кликала маму до себе в гості увечері, але вона не схотіла. Буквально 10 хвилин ми з Сашею поговорили, і стався вибух. Немає слів», — говорить Катерина.

Коли стався вибух, нареченого Каті Олександра викинуло з кімнати. Він дістав незначних травм — садна та порізи, розповідає дівчина. Сама вона залишилася на руїнах.

«Я кричала, будівля розвалилася, я впала вниз. Я кликала маму і Сашу. Я дуже сильно кричала. Чоловіка відкинуло вибуховою хвилею, і він тільки-но піднявся, почав мене шукати. Я була у сильному стресі, дуже переймалася за маму і брата, чи вижили вони. Мене заспокоювали, дали щось попити. Я просто стояла й уважно дивилася, нічого не могла зробити. Бачила, як на моїх очах виносили мертвих сусідів — бабусю, парубка. Мене у лікарю не забирали, я майже не постраждала, тільки садна і порізи невеличкі», — розповідає вона. 

Тіла мами та брата Каті знайшли під завалами за кілька днів. Катерина до останнього сподівалася, що вони вижили: «Я чекала, що мама жива, що вона у лікарні. Маму знайшли 19 серпня, а брата з дівчиною 20-го. Мені родичі про це розповіли — мене не брали до моргу, я була в дуже стресовому стані, в шоці тоді була, як в невагомості».

Брат працював у школі 

Катя обожнювала брата. Як і всі діти у гуртожитку, додає вона. Олександр Бабійчук працював вчителем праці, йому було 34. 

«У школі про нього дуже добре говорять. Він часто до мене приходив, любив, як я готую. Всі говорять, що діти любили брата. «Олександр Йосипович» до нього зверталися, а мені так навіть смішно з цього було трохи! Всі до нього бігли завжди, притягував до себе. Він дуже любив свою роботу. У нього свій підхід, уроки по-особливому проводив. Влаштовував різні ігри. У нього вдома була ціла колекція поробок, які йому учні подарували», — згадує Катя.

Два роки тому у родині помер батько, розповідає Катерина, Олександр її підтримував: «Коли тата не стало, Саша дуже за мене хвилювався. Він два роки тому помер, захворів на COVID, довго лежав у реанімації, і його не змогли врятувати. Саме коли була епідемія, він захворів і п’ять разів лежав у лікарні. Коли тато пішов з життя, брат ще більше почав перейматися за мене. Завжди запитував, що я хочу, як мені допомогти, що в мене з роботою. І мама теж за мене завжди переймалася. Ми дуже любили поговорити всі разом». 

Зі своєю дівчиною Ольгою Олександр почав жити під час великої війни.   

«Брат мало що розповідав, це було їхнє особисте життя. Єдине знаю — син Олі вчився у школі, де Саша працював. Вони жили разом всього два місяці, нещодавно познайомились. У Олі є син, вона його вивезла до Львова разом зі своєю мамою і бабусею на початку вторгнення. А сама повернулася до Саші та працювала у крамниці весь час», — продовжує Катерина.

На початку повномасштабного вторгнення сім’я обговорювала варіант евакуації до родичів, але брат не захотів: «Брат не хотів, а я не хотіла його залишати. Ми ночували у підвалі, ховались там тривалий час».

Катерині розказали, що брата знайшли в обіймах коханої. 

«Спати нормально не можу й досі»

Матері Катерини Людмилі Бабійчук було 62. 

«Мама завжди була зі мною, з роботи зустрічала, замість перекладача мого була завжди. Навіть зараз приходжу до лікарів, і вони запитують, де мама? А мами немає вже. Спати не можу нормально й досі. Сумую за татом, за братом. Мама досі перед очима постійно», — розповідає Катерина. 

Людмила все життя працювала на заводі.

«Із 17 років там була. З початком війни підприємство призупинило роботу, але мати не звільнялася, хотіла і далі там працювати. Вона стежила за якістю — перевіряла готові вироби. Любила свою роботу. Тато з Хмельницької області, мама з Харківської — в мене залишилися тітки та дядьки. Дуже мене підтримують, у всьому допомагають. Я зараз часто їжджу до двоюрідної сестри Олі у Хмельницьку область», — каже Катерина.

«У мене немає дому» 

Тієї ночі все майно Каті згоріло: «Всі наші речі залишилися в будинку і всі згоріли. Але дещо вдалося відкопати. Всі документи були у мами у кімнаті, мене покликали слідчі й передали. Все мокре, але вціліли важливі папери. Ми потім сушили все це у кабінеті брата, його колеги самі запропонували допомогу. У мене було дуже багато прикрас, під завалами знайшли один комплект сережок та браслет».

Катерину з Олександром прихистили колеги.

«Тієї ночі я поїхала разом з усіма до гуртожитку, куди нас тимчасово поселили. Та вже наступного дня після трагедії мені запропонували колеги поселитися у порожню квартиру. Власники поїхали за кордон, і мені запропонували там тимчасово пожити. Там всі умови, я плачу зараз тільки за комунальні послуги», — говорить дівчина.

Каті 32 роки, близько 10 з них вона пропрацювала на заводі: «Була пакувальницею ліків. Зараз не працюю. Я ще не можу оговтатися, і дуже багато часу йде на те, щоб обійти всіх лікарів і відновити документи. Мені пішли назустріч на роботі й чекають назад. Зараз ще не готова. А мій наречений працює».

Катерина мріє про власний дім та тишу.

«У мене немає дому, дуже великий стрес через це. Я не знаю, що буде завтра. Я мрію про свій дім, щоб закінчився весь цей жах, щоб знову була тиша, щоб закінчилася війна».

Підтримати Катерину фінансово можна на її картку: 

5167 8032 6723 0691

«МедіаПорт» збирає історії харків’ян, постраждалих від російських обстрілів. Якщо вам є що розповісти або ви можете поділитися спогадами про своїх друзів, колег, знайомих, пишіть на e-mail: [email protected]