Добірні вартові столичних установ: «Украинский полк» без українців

Може, і не варто було б хапатися за таку специфічну річ, як історія окремої військової частини. Та надто вже химерно переплелася вона з історією Харкова. Ще й з найцікавішим її періодом — столичним.

Залізти «на чуже поле» спонукав датований 1927-м роком звіт полкового комісара. Не просто документ, а скарб коштовний — розгорнута характеристика молодого поповнення, що прибуло до військової частини.

В цілому, комісар Кулик був задоволений «бойовою зміною». Але його непокоїло ставлення молодих бійців до національного питання:

«Были разговоры, что пополнение прибыло служить к хохлам. Недовольство также выражается и тем, что пьесы и картины в Харькове ставятся исключительно на украинском языке».

Незадоволення це виглядало дещо дивним. Бо у «шапці» звіту стояла повна назва військової частини: «4-ый Украинский (! — Авт.) Краснознаменный имени тов. Дзержинского полк войск ОГПУ».

Причину нестиковки пояснила вміщена під тією «шапкою» цифра: молоде поповнення на 95% складалося з росіян. Для порівняння: в самій РРФСР, за даними перепису 1926 року, росіяни складали 73,41% населення.

Жорсткий відбір за національною ознакою доповнювався не менш жорстким соціальним: 40% відсотків поповнення складали вчорашні робітники.

На перший погляд, цифра не видається такою вражаючою, як попередня. Коли не знати, що тодішній СРСР був ледь не всуціль селянською країною: міське населення складало лише 18% від загальної кількості. І, звісно ж, геть не все воно було пролетарським.

Кількість грамотних серед молодого поповнення теж перевищувала загальносоюзний рівень: 88% проти 56% (у віці 9-49 років, за даними перепису).

Ретельність відбору пояснювалася специфікою завдань, що стояли перед військами Об’єднаного державного політичного управління. Були вони не так захисниками «социалистического Отечества», як його державного апарату. Той же 4-ий полк ще з 1923 року охороняв, до прикладу, установи наркомату фінансів УСРР.

Але не тільки. Бійці полку здійснювали також заходи безпеки під час численних партійних та державних збіговиськ, якими тоді просто ряснів Харків.

Ба більше: вони ті збіговиська ще й… розважали. Ділові та урочисті заходи республіканського масштабу традиційно обслуговувала музикантська команда «4-го Украинского». Бо «Інтернаціонал» у чекістському виконанні, очевидячки, звучав переконливіше.

Переконували і самих бійців. Вельми і вельми активно. В особливому значенні їхньої служби, в тому, що воїн-чекіст — це високе звання і велика честь. Комісарський звіт по вінця забитий виховними заходами — лекції, агітбесіди, культпоходи до театрів і кіно.

Червоноармійців змушували читати книжки та виписувати газети. А, крім того, випускати свої — стінні. Знайшовся серед виховних заходів і небанальний — публічне виливання вилученої у воїнів горілки.

Наскільки ефективною виявилася промивка мізків, можна дізнатися з документів партійної чистки «Украинского полка», датованих червнем 1929-го. Тоді, мов рентгеном, просвітили всі підрозділи, що стояли у Харкові — три стрілецькі і один кавалерійський дивізіон, полкову школу, музикантську та господарську команди. І багато цікавого на поверхню сплило.

«С чекистским воспитанием дело обстоит плохо», — скаржився під час зборів секретар партосередку кавалерійського дивізіону.

Рядові бійці вперто не хотіли вважати себе «дзержинцями»! Хоча й служили в полку ОДПУ. Зате, як хтось когось дурив, чи ловився на крадіжці хліба, в дивізіоні резюмували: «Это ж чекисты… Они знают, как действовать!».

Між підлеглими та начальниками пролягала не менш глибока прірва, ніж у старій царській армії. «Взаимоотношения командиров с красноармейцами — ненормальные», — скаржилися у 3-му стрілецькому дивізіоні. Більш відвертими були кавалеристи: «Красноармейцы определенно боятся комсостава». 

Ще б не боялися! Один командир «постоянно угрожает красноармейцам ДОПРом», інший — «выпороть ремнем». Арешти бійців за дрібні провинності — звичайне явище. Звідсіля «упаднические настроения среди отдельных красноармейцев» і два самогубства за пів року.

1929-ий, рік колективізації, небезпечно поглибив ще одну межу — між робітниками та селянами. Останні відверто казали, що влада підігрує робітництву, а їх пригнічує.

Це страшенно непокоїло командування. Бо і у добірному полку вихідці з села складали більшість. А 3-й дивізіон був майже всуціль селянським. Що, коли доведеться кидати його на придушення заворушень?

Під час політзанять в полку ОДПУ навіть від партійців звучали «ухильницькі» твердження. Про те, наприклад, що бідняки – то ледарі. І зігнавши кількох голозадих докупи, міцне колективне господарство все одно не збудуєш. Комуніст Кузьмін пропонував брати до колгоспів середняків, а політрук(!) полкової школи Куликов – куркулів. 

Попри те, що воїни самі погано уявляли колективізацію, їх змушували розповідати про неї жителям підгородніх сіл. Це називалося «шефською роботою». В ході цієї роботи виявилося, що виховні заходи не принесли очікуваних результатів на ще одному важливому напрямку — у боротьбі з пияцтвом.

Ось стислий переказ дискусії, яка відбулася під час партійної чистки полкової школи:

 — Немає сенсу провадити там шефську роботу: 75% населення села працює на харківських заводах. Що їм та колективізація?

 — Так є інші напрямки шефської роботи! Той же відсоток селян пиячить по-чорному.

 — А хто їх буде виховувати? Згадайте, у якому стані з’явилися наші курсанти до підшефного села останнього разу. Багато тверезих було?

Анітрохи не краще складалися справи на ділянці «національної роботи». «Совсем слабо обстоит дело с украинизацией», — бідкалися партійці під час чистки. А в кого б вона там знайшла відгук?!

Натомість буяв і квітнув побутовий антисемітизм. Особливо вирізнялися в цьому плані полкова школа та музикантська команда.

Остання взагалі була своєрідною «державою в державі». Оскільки разюче відрізнялася від інших підрозділів за соціальним та національним складом. Росіяни пролетарського походження там у будь-якому випадку переважати не могли. Бо навіть найідеальніша анкета на музичному інструменті не зіграє.

Музиканти часто пиячили, відверто нехтували партійними зборами, політичними заняттями. А у відповідь на докори казали, що в полку їм слухати нікого. І газети читати нецікаво. Бо всі новини вони отримують з першоджерел: ледь не щоденно слухають наживо виступи керівників УСРР на різних з’їздах та конференціях.

Та були в політичній роботі і вагомі досягнення: вдалося створити розгалужену мережу «воєнкорів» — військових кореспондентів. У 1-му дивізіоні до стінних та полкової газети дописували аж 37 чоловік.

А в 2-му один такий дописався: вмістив критичну статтю про свого ж командира і отримав купу неприємностей по службі. І це ще був не найгірший «гонорар»! В буйній музкоманді тамтешнього воєнкора «вечерком спустили с лестницы». Бо геть небезпідставно запідозрили у стукацтві.

Дивуватися не випадає: полк був чекістським…