«До уваги особового складу: завтра переїзд!» Колонка
— Ох, а нащо ж ви так добре окопалися? Ми такими темпами до кінця тижня звідси переїдемо, — кажу товаришу по службі та відкриваю цією фразою портал у світ офігітєльних історій про армійські переїзди.
— Ооооо, ти знаєш, у нас була така фігня: тільки викопаємо туалет, на наступний день переїздимо. От поки ходимо по кущах — все нормально. А одного разу навіть докопати не встигли, як прийшла команда переміщатись.
За час служби я змінила чотири області, близько десятка міст та сіл. Щоразу, збираючи речі, я обіцяю собі більше не обживатися на новому місці. Не купляти туди посуд, килимки й рушнички. Проклинаю себе за купу баночок і скляночок у косметичці, лаю за збирання уламків та гільз. Швидко запакувати все своє майно — навичка, набута саме під час служби. Та я б хотіла мати інший талант — не прив’язуватись до місць.
— Так та заправка у Констасі (м. Костянтинівка, Донецька обл.) більше не працює, а журналісти в місто тільки в броніках заїжджають, — каже фіксер одного іноземного ЗМІ, а у мене в душі обривається якась чергова струна.
«Констаха» — це дорога на позиції під Бахмут. Це місто, де я вперше побачила у себе над головою російський винищувач. А «за Констахой» — місця, де проведено години спостереження за боями на командних пунктах, випито літри кави, почуто тисячі вибухів. Уночі горизонт «за Констахой» — це стрічка зі спалахів від артилерійських дуелей. Це ходити в туалет, знаючи, що ти у полі зору російського аеророзвідника, й думки про комічність смерті. Це про знайомства з людьми, про яких розповідатимеш усе життя, яких потім ти навідуєш у лікарні, яких згадуєш молитві «за упокій» за позивним. «Констаха» — це бабуся, яку підозрюєш у сепаратизмі, а їй просто не подобається, що ми влаштували фотосесію в її бузку.
Про кожен населений пункт різні спогади, та всі теплі. З-поза корків пам’яті інколи випливають місця та люди. Ось обличчя продавчині в сільському магазинчику, яка завжди попереджала про несвіжий товар. Ось стежки соснового лісу, де за день я нахапалася кліщів. Кав’ярня з найкращою кавою у містечку. Бо вона там єдина.
Так ось, щойно ти звикаєш до якогось місця, знаходиш перукаря, вигадав клички усім місцевим собакам, коли вмовив себе, що це місце схоже на твій дім і, боронь Боже, викопав туалет — пакуй баул, коробки та пакети.
І все починається спочатку. Розкладання речей, обіцянка нічого не купляти сюди, не таскати гільзи, вивчення місцевої інфраструктури та фауни. Проте тепер, коли чуєш «Харківщина» — це про конкретних людей та конкретні міста. Коли кажуть: «Та що там того Донбасу залишилось?»… Зриваєшся: «Констаха, Дружківка, Краматорськ, Слов’янськ…!» І кожен такий регіон, в якому довелося бувати по службі — рідний.
Читайте інші публікації Руслани Богдан на MediaPort