До глибини кишені: як харківський купець Україну любив

Втискувати епічну трагедію у рамки нарису — справа важка і марудна. Але вкрай необхідна, коли хочеш ознайомити читачів з біографією непересічної людини.

Перша частина життєпису Івана Степановича Гаращенка — класичний приклад того, що називають «американською мрією». Селянський син із Краснокутська за два десятка років пройшов тернистий шлях від хлопчика на побігеньках у крамниці купця Булгакова до мільйонера і мецената. І дякувати за те мав хіба що власній працьовитості та наполегливості.

А потім було болюче падіння з «соціальної драбини», тяжка доля в’язня і гіркий хліб чужини. Ні, Іван Степанович не втратив своїх ділових якостей: просто у Харкові встановилася радянська влада. І з нею у купця Гаращенка знайшлася ціла низка принципових суперечностей.

Яких саме — можна дізнатися із його спогадів, виданих у Чикаго у 1975-му. Дізнатися можна, а цитувати — ні. Кричуще «неполіткоректно»! Бо пильне око купця розгледіло, що обличчя харківського більшовизму мало цілком певні національні ознаки. І ті ознаки дратували Івана Степановича навіть більше, ніж махрове російське чорносотенство, яке він люто і цілком щиро ненавидів.

Українську національну свідомість Гаращенко вистраждав ще  у підлітковому віці, коли постійно отримував «на горіхи» від свого господаря. На межі ХІХ-ХХ століть такий метод «професійного навчання» був звичайним явищем у торгівельному світі Харкова. Та купець Булгаков використовував його «творчо»: обіцяв вибити з меткого хлопця саме «хахлацкую» дурість і навчити його «русскому уму-разуму».

З розумом у Івана все склалося якнайкраще. Бо хлопець наполегливо займався самоосвітою. Часто-густо, коштом власного сну. Та імперського патріота з Гаращенка не вийшло, попри всі старання господаря. Зі знаменитої тріади — «православие, самодержавие, народность», Іван Степанович засвоїв лише перший пункт: став глибоко віруючою людиною. І… прихильником відділення української церкви від російської.

У 1917-му, коли впала романовська монархія, Гаращенку виповнилося 36. Він мав власну шкіряну торгівлю на Благбазі, розгалужену мережу ділових зв’язків по всій неосяжній імперії і таку саму — серед харківського духівництва.

Та вирішальний вплив на Івана Степановича справило знайомство з Гнатом Хоткевичем — українським письменником, музикантом, етнографом. А ще — політичним діячем, про що у радянські часи воліли не згадувати через його «неправильні» погляди.

А от Гаращенку вони відразу припали до душі! Тому друкований орган Харківської Губерніальної Української Ради — редагований Хоткевичем тижневик «Рідне слово», у квітні-червні 1917-го видавався на гроші Івана Степановича.

У тому ж буремному році Гаращенко надав кошти на лікування Олекси Синявського, майбутньої «зірки» українського мовознавства. Можливо, це була найуспішніша «інвестиція» харківського купця. За багато років потому філолог світового рівня Юрій Шевельов назве лише трьох визначних осіб, які найбільше вплинули на розвиток української літературної мови. І поставить Олексу Синявського поруч із Тарасом Шевченком та Борисом Грінченком.

Першим, по-справжньому солідним внеском в національне відродження сам Гаращенко вважав 10 тисяч, виділених на єдину у місті українську книгарню «Дзвін», що розміщувалася в будинку публічної бібліотеки, по Петровському провулку, 18 (тепер — пров. Короленка).

Завідувачем книгарнею, за словами Івана Степановича, «була дуже добра і розумна людина». Та от біда: «червоні розстріляли його як «мазепинця».

Тут явна помилка: Арсена Зініченка розстріляли якраз вороги червоних – денікінці. Сталося це 31 жовтня 1919 року. Але причина розстрілу вказана вірно: на український національний рух «білі» росіяни реагували навіть більш нервово, ніж «червоні».

З висоти ХХІ століття може здатися, що все, куди вкладав гроші Іван Степанович, несло на собі тавро приреченості. У жовтні 1937-го розстріляли Олексу Синявського, у жовтні 1938-го — Гната Хоткевича. А спроба реабілітації останнього, здійснена під час хрущовської відлиги, ледь не спіткнулася об книжку «Хто ми і чого нам треба», теж видану коштом Гаращенка.

«Написана у явно націоналістичному дусі», — резюмувала у 1955-му солідна комісія. Три кандидати наук в один голос дорікнули давно вже мертвому Хоткевичу тим, що він колись «вимагав автономії України з повним відривом її від Росії».

Через цей «гріх» усю радянщину книжка зберігалася у «спецхране». Але сказати, що гроші Гаращенка пропали марно, навряд чи можна. У 1917-му публіцистичний твір Хоткевича добряче таки посприяв пробудженню національної свідомості на Слобідщині.

Тяжка доля судилася ще одному улюбленому дітищу Івана Степановича — Першій українській гімназії імені Грінченка. Наприкінці 1917-го щедрий купець вклав в її устаткування 150 тисяч карбованців.

Свого будинку навчальний заклад не мав, а винаймав 14 класних кімнат і два зали у приміщенні 2-ї класичної гімназії, недалеко від Благовіщенського собору. Судячи з газетної хроніки 1918 року, взаємини з російськомовними сусідами весь час були напруженими – ті капостили українцям, як могли.

Влітку 1919-го, після захоплення міста денікінцями, сталася біда: гімназії імені Грінченка протягом тижня запропонували покинути «казенное помещение». Українці спробували домовитися з новою владою. До генерала Май-Маєвського ціла делегація пішла — члени попечительської ради Гнат Хоткевич і Володимир Доленко, голова батьківського комітету Іван Гаращенко, директор гімназії Олександр Попов та його заступник Феодосій Федюченко. Результат візиту — нульовий!

Оскільки час підганяв, голова батьківського комітету мобілізував усіх знайомих маклерів, які, зрештою, і знайшли по Коцарській, 33 занедбаний будинок колишнього директора земельного банку.

«День і ніч, протягом семи діб, — згадував не без гордощів Гаращенко, — кипіла робота. Підлога, стіни, електрика, вода, каналізація і інше було приведено до ладу і гімназія переведена в своє приміщення. Чотири місяці довелося утримувати своїм коштом увесь учительський персонал». Двадцять чотири чоловіки, між іншим.

На початку 1920-го, уже за радянської влади, гімназію повернули у попереднє приміщення. А невгамовний Гаращенко встиг вкласти кошти у новий проект — Педагогічну школу імені Григорія Сковороди (знаходилася на вул. Катеринославській).

Фактично, це був внесок у… власне працевлаштування. В часи «воєнного комунізму» влада заборонила приватну торгівлю, і посада інструктора шевської майстерні при педагогічній школі виявилася для купця незайвою. Але від концтабору, все одно, не врятувала.

Постановою «кооперативной тройки» ХГЧК від 9 серпня 1920 року Гаращенко пішов на шість місяців за колючий дріт «как поставщик и комиссионер ПОЮРа (Потребительское Общество Юга России — авт.), имевший свою торговлю на Благбазе». Кажучи по-людському, лише за належність до купецького стану. 

Іван Степанович встиг посидіти кілька днів у колишньому Олексіївському училищі (тепер — школа №18 на Холодній Горі), а потім концтабір перевели на Сумську, 61, до будинку Юзефовича.

Але вже 25 серпня Гаращенку виписали «постійне відрядження» на примусові роботи до «його» педагогічної школи, а 17 жовтня і зовсім звільнили від покарання. Майк Йогансен поклопотався. Довів радвладі, що майбутнім вчителям вкрай потрібен швець, аби босими не ходили.

На жаль, із кількох відсидок, згаданих у спогадах Гаращенка, ця виявилася єдиною, яку пощастило підтвердити документально. На більше не спромоглося навіть Харківське управління КДБ. 

У 1954-му, коли почався процес реабілітації Гната Хоткевича, вельми ретельно переглядалися справи ВСІХ, кого той згадав під час допитів. Останню справу Гаращенка, датовану 1936 роком, шукали навіть у Москві. Глухо!

Тому доведеться послатися на менш надійне джерело — спогади Катерини Турянської, дочки Івана Степановича. За її словами, «у травні 1936 року І. С. Гаращенка… було спроваджено до далекого Маріїнського концентраційного табору у Сибіру».

Проходив колишній купець по груповій справі. Разом з ним сіли на три роки за «к/р агітацію» двоє священників і троє парафіян Української автокефальної православної церкви.

Не буде помилкою сказати, що і ця відсидка була, до певної міри, наслідком щедрості Івана Степановича. Коли проголосили нову економічну політику, колишній купець відновив не лише комерційну, а й доброчинну діяльність — почав допомагати українській церкві. Попри те, що радвлада щиро і небезпідставно вважала її «петлюрівською». Про діяльність Гаращенка на посаді голови парафіяльної ради Миколаївського автокефального собору можна навіть не статтю – окрему книжку написати, настільки активною вона була.

Грошовий струмочок від Івана Степановича «пересох» не пізніше 1931-го. В цьому році у нього відібрали все майно і вигнали з власного будинку по вул. Свердлова, 98. Поневірявся разом з родиною по чужих квартирах. Про комерцію вже не йшлося – заробляв на життя швецьким ремеслом.

Воно ж врятувало Гаращенка від голоду і після повернення з Сибіру. Жити у Харкові вчорашньому в’язню не дозволили: присудили «мінус сто кілометрів». Тому у 1939-1941 роках Іван Степанович мешкав в Охтирці, перебиваючись ремонтом взуття.

До власного дому повернувся вже за німців, у 1942-му. Але ненадовго: 7 серпня 1943 року Гаращенку довелося знову залишити Харків. Цього разу назавжди. Бо до старих «гріхів» він додав активну діяльність по відродженню УАПЦ під час окупації і на милість радвлади сподіватися не міг.

Упокоївся харківський меценат 20 березня 1952 року в далекому Нью-Йорку, а останній запит на його розшук обласне управління КДБ подало 14 червня 1954-го.

Виходить, лише на тому світі від чекістів сховався…