Ділилися борошном і збирали сніг: як після окупації відновлюються Циркуни
Українські прапори височіють над металевим придорожнім знаком «Харків». Дірява від обстрілів конструкція на бетонному п’єдесталі тримається, хоча й втратила дві літери. З 24 лютого 2022 року по окружній проходила лінія фронту. Російська армія захоплювала село за селом, але вперлся в оборону Харкова. Звільнення після 2,5 місяців околиці — села Циркуни, звідки росіяни завдавали масованих ударів по Харкову — дозволило місту перевести дух. Натомість для деокупованих Циркунів почався новий етап в історії, наслідки якого місцеві жителі відчувають досі.
«У кого жменька, у кого дві»
Марія та Валентина розкладають вживаний одяг у волонтерському наметі в центрі Циркунів. Місцеві жительки опікуються речима, бо розуміють потребу: дехто з сусідів внаслідок обстрілів втратив усе. Минуло дев’ять місяців з часу деокупації, а у селі й дотепер не працює жоден магазин.
«Коли ми прийшли до намету, було незрозуміло, де дорослі, де дитячі речі. Почали сортувати. Часом приходять до 30 людей на день», — перебирає светри жителька Циркунів Марія Давидова.
Окупація навчила допомагати одне одному попри небезпеку, продовжує Марія. Вона живе на вулиці Молодіжній — «третя звідси, дуже бомбили, тут школа, тут центр». Сніг, що випав у звільненому селі днями, повертає її у перші дні російського повномасштабного вторгнення, коли не стало ні хліба, ні води.
«Ми ділилися борошном. У кого жменька, у кого дві. Ми снігову воду збирали, кип’ятили, відстоювали. І слава Богу, що у перших числах березня випав сніг. Це нас врятувало! Був мороз -20, взимку такого морозу не було, і ми цей сніг збирали, воду збирали. Це було, знаєте, як остання надія. Пекли хліб. Роздавали сусідам. Борщ варили, теж роздавали. Залишалася квашена капуста в банці, ми її тушили, пиріжки пекли, роздавали тим, хто залишився», — говорить Давидова.
Російська армія закріпилася у громаді у перший день вторгнення, 24 лютого, і почала впроваджувати свої порядки. Марія згадує: «Вони їздили по вулицях з автоматами. Їздили на машинах, які вкрали в наших, так швидко, свистіли, мов літаки. По шестеро людей приїжджали з автоматами, стукали у хвіртку. Треба було одразу відкривати. Якщо не відкриєш — обстрілюють, лізуть через паркан. Я говорила, що болію «ковідом», вдягала маску, і тоді вони не заходили».
Жителі бачили, як російська армія била по Харкову. Посеред Циркунів стояли мінометні групи, танки, гаубиці. Росіяни розміщували техніку у дворах, розказує Марія: «У нас навпроти була порожня ділянка, люди побудувалися, не зробили тільки паркан. І на такі ділянки вони ставили танки і стріляли. Я думаю, якби поставили танк біля нас, п’яти будинків не було би. Він здоровенний, як вистрілить, все навколо зруйнується. Так чоловік взяв ручку від лопати, прикріпив дощечку і написав: «Осторожно, мины». І вони не заїжджали. Так ми рятувалися».
Окупанти обстрілювали Харків щодня, руйнували Північну Салтівку, а коли отримували відповідь — підозрювали місцевих у «навідництві». «Щойно якийсь приліт біля їхнього штабу, вони бігали шукали по Циркунах, хто «наводчик». Приходять, я кажу: та які ми «наводчики», ми з дідусем живемо, він оглух під час окупації, що наводити? Страшне було. І ми казали: хлопці, чого ви прийшли? А вони, мовляв: ви ж з Америкою, Америка зброю дала, якби не це, ви б на нас напали! Я пояснюю: ми б на вас не нападали, нам дали для захисту зброю. Хто б на вас нападав? У них така була логіка», — розводить руками жінка.
Марія слідувала словам місцевого «афганця», який радив у розмові з окупантами поводитися серйозно, «не сусюкати».
«Так, вони прийшли нас вбивати, але ми не повинні їх боятися», — повторює настанову сусіда жителька Циркунів.
Окупанти заблокували дорогу на Харків. Деякі жителі, на власний ризик, виїжджали через Росію в Європу і, подолавши понад тисячу кілометрів, діставалися міста.
Хата Володимира Клименка, який нині чергує у місцевому наметі «Незламності», горіла двічі. Російські окупанти встановили техніку за сто метрів від будинку, де голова родини був з дружиною і синами.
«Дуже тяжко пережили. Прилетіло, завалило погреб, веранду, все порозбивало. Весь час ховалися у погребі. З двору не виходив, як увесь час обстріли. Якраз навпроти мене за сто метрів стояли. Увесь час через мою хату на Харків летіло. Двічі горів. Якби не річка і колонка, згоріло б все», — розказує Володимир.
«Можете розстріляти»
У березні та на початку квітня окупанти схиляли до співпраці голову Циркунів Миколу Сікаленка. Ми зустрічаємося у центрі, голова беземоційно йде повз зруйновану сільраду. Оголошення на побитій уламками будівлі попереджає, що прийом звідси перенесли.
64-річного голову громади росіяни забирали з дому тричі. Свідком викрадення чоловіка, а згодом і пограбування будинку стала дружина голови. Їхній син у цей час був у Харкові.
«Перший раз вони привезли мене в Руські Тишки (село поруч з Циркунами — ред.), там був штаб, і вони просто сказали — займайся, будеш головою. Я кажу: головою — не за цієї влади. Десь години дві-три мене там протримали, одвезли додому. Другий раз забрали на тиждень, тиждень морозили по сараях, по підвалах. І третій раз випустили десь через тиждень, знову приїхали, забрали, одвезли в Липці. Знову «співробітництво». Я кажу: досить, скільки можна? Я вже сказав, що ні — значить, ні. Можете розстріляти, кажу», — розповідає Сікаленко.
На допити зв’язаного і з мішком на голові Сікаленка щоразу забирали різні військові, обличчя окупанти ховали, каже очільник села. У полоні давали лише воду. Після того, як вкотре не поступився, російські окупанти пограбували батьківську хату. Сікаленко — корінний житель села, все життя мешкає у ній.
«Забрали машину, пограбували будинок, все цінне, що можна було скласти у декілька мішків, забрали. Три дні приходили, лазили, грабували. На моїй же машині і вивезли», — каже голова Циркунів.
— Пане Миколо, чому ви не піддалися? — перериваю Сікаленка.
«Я доволі літня людина, і присягу давав народу України і своєму селу, а не незрозумілим людям, які прийшли. На них працювати? Я сказав, що це не моє», — відповідає голова.
Були у селі жителі, які не підтримали позицію голови, визнає Сікаленко.
«Спонукали мене співробітничати. Мовляв, чого ти сидиш, голова, їдь по гуманітарку, забирай. Відповідав їм: я голова не при цій владі. Більша частина однозначно ж розуміла, у чому справа. І в тому, що я повів себе так, вони мене підтримували. Мої підлеглі, ті, що були в окупації у Циркунах, не пішли на співпрацю», — наголошує він.
Коли на початку травня Збройні сили України взяли село під контроль, обстріли посилилися, росіяни почали знищувати втрачені Циркуни. Дружина і сини Володимира Клименка, як і тисячі інших жителів, покинули рідне село. Марія Давидова після прильотів теж виїжджала. Згадує, як вперше після звільнення побачила український прапор.
«6 травня ми вийшли сюди подивитися — біля сільради був наш прапор. Ми настільки були раді цьому! Але наші хлопці сказали, ви далеко не відходьте від будинків, тому що вони будуть обстрілювати. А я про це і не думала! Раз визволили, значить, усе, війна у нас закінчилася! Тоді я подумала, що вони десь поховалися по домах, і звідти будуть нас обстрілювати. А мені кажуть: «Ні. Ми не так далеко їх відігнали, щоб вони нас не діставали». І все — я ледь дійшла додому, думаю, Боже, ще нічого не закінчилося. І аж до 10 вересня вони обстрілювали. І сильно — і запалювальними, фосфорними, все горіло», — говорить Марія.
Внаслідок вторгнення, за попередніми даними, загинули пів сотні жителів села. «Більшість загиблих — через те, що під час обстрілів не встигали сховатися, заскочити у погреб», — каже жителька Циркунів Валентина Котова.
Поки ми стояли біля намету, Валентина переносила корм для тварин. Каже, що під обстрілами загинуло чимало покинутих господарями собак, котів та худоби.
«Я живу біля селища Графського [там, зокрема, розміщувалися окупанти], і росіяни мотивували тим, що боялися, що тварини їх видадуть. Вони їх постріляли — і алабаїв, і німецьких вівчарок. Нас не пропускали, щоб їх закопати. Усе літо вони так лежали. І навіть до хат, де були корови, вони не пропускали, щоб ми брали молоко. Снайпер сидів на розі вулиці, і не пускали, щоб «ми їх не здали». А кому ми здамо?» — говорить жителька села, поруч з якою стрибає вуличний собака.
За словами Миколи Сікаленка, передавати Збройним силам України координати російських розрахунків було можливо, допоки був зв’язок. Проте він зник майже одразу на початку березня.
«Є надія на відродження»
Будинок культури став гуманітарним штабом Циркунів. З вантажівок до приміщення зранку заносять дерев’яні листи. Побутові розмови робочих чутно здалеку, і перший заступник сільського голови Ігор Кузьменко, почувши лайку, звертає увагу присутніх на журналістів. Один з працівників, посміхаючись, просить пересвідчитися, чи не записалася раптом ненормативна лексика на диктофон.
Робота місцевих комунальників зосереджена на модульному містечку. Міжнародні партнери за посередництва обласної та районної влади надали Циркунам 12 будиночків, пояснює Ігор Кузьменко. Такі конструктори створювали для Африки, тому в українських умовах потребують утеплення, додає перший заступник голови.
«Будматеріали, житло — це найбільші потреби. Все зруйноване, але люди дуже хочуть повернутися, тому наша задача зараз — максимально забезпечити людей, щоб вони відчули турботу від нас, від держави. На модульні будинки вже записалося понад 30 сімей», — продовжує заступник голови.
Кожен будинок розрахований на п’ятьох людей. Усередині є ліжка, постільна білизна, світильники та обігрівачі.
«Порівняно з тим, як люди живуть у гаражах і підвалах, це нормальні умови. Коли буде весна, літо, це полегшить людям перебування на території, щоб вони могли відбудувати свої будинки. Поки що їх 12. Спочатку подивимося, як вони функціонуватимуть», — говорить Кузьменко.
За тиждень перед сільрадою зібрали чотири модульні будинки. Звести їх на одному майданчику було умовою партнерів. На думку першого заступника голови, було б краще, якби ними дозволили користуватися на подвір’ях.
«Дуже велике прохання до всіх керівних органів — зробити таке вольове рішення, щоб люди могли їх отримати поруч з будинком. Це було б зручніше», — вважає Ігор Кузьменко.
Один модульний будинок можна зібрати приблизно за день, говорить місцевий житель Сергій Семененко.
«Дається не дуже легко, але справляємося. Треба спочатку зібрати, потім утеплити. З матеріалів — і дерево, і пластик. Люди цікавляться, пишуть заяви. Я вважаю, це допоможе тим, у кого немає житла. 12 хлопців щодня працюють. Є надія на відродження. Боляче на все це дивитися, а так — все буде добре», — коментує Семененко.
На перших модульних будинках вже з’явилася символіка деокупованих Циркунів — назва села у формі тризуба.
За оцінкою Миколи Сікаленка, у Циркунах складно знайти повністю цілий будинок, зруйновано або пошкоджено до 80%. Ситуація у селах громади — ще гірша, Руські Тишки знищені щонайменше на 90%. Попри відсутність електроенергії (в частині Циркунів світло з’явилося тільки в грудні), люди повертаються, каже він: з довоєнних 13 тисяч у селі живуть понад 2 тисячі. Коли дозволяла погода і безпекова ситуація, циркунівці організували толоку, прибирали у місцевій школі.
«Це тепер кістяк на все життя. Ми так здружилися, ми — одна сім’я», — говорить Марія Давидова про жителів Циркунів, з ким в окупації ділила спечений на останні крихти борошна хліб.
Сільський голова теж залишається у громаді. Навіть після ракетного удару по його вулиці влітку, коли загинула родичка. Дізнаємося про це випадково, від першого заступника голови.
«Прилетіла С-300, вирва там величезна. — коментує Ігор Кузьменко. — Ми намагаємося одне одного підтримувати. Це біль. Тяжко, це тільки за деякий час усвідомлюєш. Я сам з Горлівки, і розумію, як це».
Не всіх викрадених у Циркунах чоловіків окупанти перед звільненням відпустили, як це сталося з головою. Невідома доля щонайменше десятка людей. У травні на виїзді з міста у бік Циркунів поліція знайшла трьох цивільних, вбитих росіянами на початку вторгнення. На десятому місяці деокупації у селі продовжують збирати докази злочинів армії РФ. 17 лютого на місцевому цвинтарі ексгумували вбитого в окупації жителя.