День пам’яті та перемоги над нацизмом: гідне ушанування та білі плями в історії Харкова Колонка
Третій рік поспіль Україна відзначатиме не радянський День Перемоги, що святкували 9 травня, а День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939-1945 років, установлений 8 травня. Здавалося б, подія 29 травня 2023 року, коли Україна запровадила нове державне свято, розпочне новий етап у вивченні перебігу Другої світової війни та шануванні її героїв і жертв. Тож варто поглянути, як це реально відбувається зараз, на прикладі Харкова і Харківської області.
За роки російського повномасштабного вторгнення вулиць у Харкові, що мають імена борців із нацизмом, значно поменшало, і є стійке розуміння, що скоро їх взагалі не залишиться. Своєрідний імунітет мають лише вулиці, названі на честь воїнів 1-го Окремого чехословацького батальйону, які хоч і не брали участі в боях за Харків, але відомі завдяки своєму першому бою біля села Соколового сучасного Чугуївського району. Поки Чехія залишається нашим союзником у боротьбі з російською агресією, імена Франтішека Крала, Антоніна Сохора, Отакара Яроша, Людвіга Свободи залишаться на мапі Харкова.
Не знаю, скільки ще протримаються вулиці Андрія Ощепкова, Олексія Дерев’янка та Ізраїля Фісановича. Останньому, найімовірніше, пощастить більше — завдяки етнічному походженню, бо сваритися з Ізраїлем у сучасного керівництва України планів немає.
Гадаю, що скоро Харків позбавлять і вулиці Харківських Дивізій, хоча це буде прикрим фактом. Щороку в лютому, травні чи серпні знаходиться журналіст, який хоче почути від мене про міфічність подвигу гвардійців-широнінців, але, дізнавшись про реальність події 2 березня 1943 року, втрачає цей інтерес. Постійні питання виникають не без підстав — чомусь і цей топонім не дає спокою борцям із совдепією, а по факту — з борцями проти нацизму. Залишається ще вулиця 23 Серпня, яка просто проситься на перейменування, оскільки ще 2013 року довели, що ця дата не пов’язана зі звільненням Харкова.
Знецінення пам’яті про борців із нацизмом у Харкові відбувається не тільки на рівні перейменування вулиць: знесення меморіальних дошок, бюстів, замальовування муралів доповнюють боротьбу із радянським минулим. Цікаво, що міська влада на таке не звертає жодної уваги. Найближчим часом ми не побачимо реального ставлення міського голови до цих подій — поки йде війна, до виборів ще далеко.
Між тим, міська влада могла би розпочати створення своєї партії з увічнення пам’яті борців з нацизмом, з підходу, який би міг стати провідним на всіх теренах сучасної України. Створення в Харкові музею історії міста сьогодні, як ніколи, є вчасним, оскільки розраховувати на розквіт Харківського історичного музею не доводиться.
Заснування міського музею для Харкова — одне з пріоритетних завдань із вивчення історії міста, а головне — зі збереження його ідентичності, що вкрай важливо сьогодні, коли склад населення змінюється. При такому музеї дуже важливим був би відділ Другої світової війни. Це і складання детальної хронології подій, і збирання письмових свідоцтв, мемуарів, фотографій харківців, які мешкали в місті у 1941-1943 роках. Серед іншого може бути представлено й сучасний погляд на борців із нацизмом у Харкові. Для створення такого Музею міста Харкова потрібно лише бажання міської влади.
Узагалі ще 2013 року я почав просувати тезу про необхідність започаткування історико-воєнного туризму в Харкові, як це відбувається в країнах Західної Європи. Харків для багатьох дослідників Другої світової війни — ласий шматочок через події лютого-березня та серпня 1943 року, коли тут вели бої танково-гренадерські дивізії СС. Французи, англійці, американці… закохані в ці події. Звісно, вони не дуже прагнули їхати в Україну, коли тут святкували перемогу під червоними прапорами, а слово «СС» звучало приголомшливо, як сьогодні для українців звучить «НКВС». Після закінчення війни нинішньої та потенційного вступу України до Європейського Союзу Харків може спробувати використати шанс для опанування історико-воєнного туризму, щоб задовольнити бажання заможних іноземців побачити знакові місця.
Звісно, для цього потрібно багато чого зробити, — і йдеться не тільки про інфраструктуру для туристів. Мовиться і про меморіальні місця в Харкові та Харківській області, які б відображали ті чи ті події 1943 року. Маю на увазі не підробку під воєнний музей, що іменувався раніше Національний меморіальний комплекс «Висота маршала І. Конєва», а сьогодні має назву Національний музей воєнної історії Слобожанщини. Тут іноземця нічим не здивувати. Гостеві буде цікавіше побачити місце, де зустрілися в бою на вулицях Харкова танкова рота танково-гренадерської дивізії СС «Лейбштандарт» фон Ріббентропа із батареєю 595-го Окремого винищувально-протитанкового полку РГК…
Для створення таких меморіальних локацій слід проводити наукову роботу — не просто хвалити видавців, що презентують альбоми фотографій з видами міста 1941-1943 року, а фінансувати сучасні дослідження тих подій. Без підтримки влади поодинокі воєнні історики, які ще здатні зібрати, обробити інформацію та описати життя міста під час Другої світової війни, не можуть виконати повноцінну роботу. Саме повноцінність, сучасність і масштабність досліджень важлива в цьому випадку, тоді самі собою відпадуть міфічні дати і події, все стане на свої місця. На жаль, у цьому процесі зайвими будуть історичні факультети харківських вузів, науковці яких далекі від подій Другої світової, а якщо випадкові книги й проходили через їхні руки, то це були видання без фахових коментарів та довідкового апарату.
Життя Харкова під час окупації 1941-1943 років і досі постає через призму радянського погляду. Коли якась сторінка того минулого й вивчена, так це Голокост, усе інше — велика біла пляма. Поодинокі спроби привернути увагу до окупаційного життя Харкова призвели до масштабного розділення думки в суспільстві, і все через відсутність вагоміших досліджень, які б мала ініціювати міська влада і поставити вже в тому питанні крапку.
Та навіть перевидання статей, досліджень, книг західноєвропейських воєнних істориків були б доречними сьогодні в Харкові. Нові книги про події 1943 року, де фігурує Харків, у Західній Європі виходять по декілька щорічно, але їх немає навіть у самих значних бібліотеках міста. При тому ж міському музеї мав би бути видавничий відділ, який би поширював знання про Харків у різні часи, і не тільки про Другу світову.
Нарешті, важливий момент з тієї минулої війни — увічнення пам’яті загиблих! Ще 2010 року обласна влада мала змогу розмістити на стелах виявлені наново імена загиблих воїнів, однак зміни у владі не дозволили просувати цей проєкт. Власне, чому я так цим переймаюся? Якби ж йшлося тільки про інші народи колишнього СРСР! Насправді з приблизно пів мільйона загиблих на теренах Харківської області військових абсолютно точно не менше третини, якщо не половина, є тими, хто походить саме звідси, тобто вони є нашими земляками й пращурами.
Бойові дії в Харківській області були жорстокими і запеклими. Відбулося декілька фронтових та армійських, оборонних та наступальних операцій, у кожній з яких втрати вимірювалися десятками тисяч воїнів. Досі значуща кількість із них вважаються зниклими безвісти, хоча це просто байдужість до пам’яті, та й по всьому. Є братські могили, де поховано декілька тисяч військових і при цьому — жодного прізвища на стелі.
Така сама ситуація в Харкові. Ще 2013 року ми пропонували скласти розширений список загиблих, які поховані на Меморіальному комплексі Слави, серед них немало й уроджених харківців. Але такі ініціативи чиновники завжди вважають недоречними. Залишалося тільки робити щось самому, пробувати долучати друзів, приятелів, знайомих.
До повномасштабного вторгнення мені вдалося видати кілька книг, випустити кілька документальних фільмів, зробити кілька виставок про події на теренах Харківської області під час Другої світової. Однак сучасна війна витіснила ту незначну частину досліджень, які тривали до російського повномасштабного вторгнення у 2022 році, і я та інші воєнні історики призупинили дослідження тематики Другої світової війни. Звісно, призупиняти власні розвідки було неправильним, але водночас маємо розуміння того, що інтерес до минулої війни в суспільстві впав до наймінімальнішого.
Нарешті, найголовніше, про що постійно нагадуємо харківській владі — припинити святкувати День міста 23 серпня, тобто у міфічну, вигадану, недостовірну дату. Однак і тут жодної реакції на такі звернення у міської влади немає. Слідом за Харковом, дивлячись, що обласний центр не відмовляється від свого головного свята, начебто прив’язаного до дня звільнення від нацистів, традицію підтримують і районні центри та центри значних громад: Богодухів, Нова Водолага, Златопіль, Лозова, Зачепилівка, Зміїв…
Отже, сьогодні просувати історично достовірні дати, події, зберігати пам’ять про боротьбу з нацизмом доволі складно. Сучасна війна не залишає шансів на розмови та справи про увічнення пам’яті про минулу війну, яка постає вже другорядною серед інших воєн на теренах колишньої України. Чи правильно це, чи ні, дізнаємося, коли настане час вирішувати долю поховань загиблих і зниклих безвісти під час сучасної війни з російським агресором.