«Дехто досі не розуміє»: як спільні заходи у Харкові підтримують сім’ї полонених і зниклих безвісти бійці

Світлана Білоус третій рік чекає на звістку про чоловіка — бійця 4-ї окремої важкої механізованої бригади, який зник безвісти на Бахмутському напрямку. Відтоді вона допомагає іншим родинам і представляє їхні інтереси у взаємодії з владою та міжнародними організаціями. Про основні проблеми родин полонених чи зниклих безвісти військових та взаємодію з міською владою Світлана розповіла «МедіаПорту».

«Родина, об’єднана спільним горем»

Чоловік Світлани Білоус зник під час бойових дій три роки тому на Донеччині і досі вважається зниклим безвісти. Жінка почала допомагати іншим родинам — спершу у межах бригади, а згодом і ширше, так стала координаторкою.

«Коли зник чоловік, то я почала активно спілкуватися з різними людьми. Спочатку у нас було об’єднання по бригаді, потім родини у Харкові знайомились на заходах різних. Було багато юридичних питань. Почала допомагати із заявами різними родинам, зі зверненнями і так далі, бо я маю юридичну освіту, і якось це все переросло в об’єднання. Ми майже як родина, об’єднана спільним горем», — каже вона.

x

«Ми тільки почали системно зустрічатися з владою»

Системна комунікація родин зниклих безвісти і полонених з міською владою з’явилася наприкінці 2025 року, розповідає Світлана:

«Якщо брати останні чотири роки повномасштабного вторгнення, то таких зустрічей з міською владою не було. З грудня 2025 ми почали якось спілкуватися».

Тепер спільні зустрічі проводять регулярно.

«Ми домовилися, що будемо регулярно зустрічатися, умовно раз на місяць. Обговорювати, у кого які проблеми, що треба зробити, чим допомогти. І наразі дуже тепла комунікація склалася — нам готові допомагати, ми це бачимо», — каже координаторка.

«Дехто досі не розуміє, що таке чекати чотири роки»

Члени родин, їхні друзі регулярно проводять акції на підтримку полонених і зниклих безвісти, та досі є ті, хто не розуміє, навіщо вони потрібні, говорить Світлана.

«Звісно, є звикання, але, здавалося б, за чотири роки повномасштабного вторгнення є люди, які не розуміють масштаб проблеми, яка існує. Люди не розуміють, що понад 90 тисяч зниклих безвісти — лише за офіційними даними. Далеко не всі розуміють, хто такий полонений, що таке чекати чотири роки, не знаючи де твій рідний».

Водночас, наголошує координаторка, такі акції важливі і для родин полонених та зниклих безвісти і для військових, які повертаються додому після обмінів. 

«На ці акції виходять у більшості родини зниклих і полонених, які потребують підтримки і це також засіб єднання між собою. Це засіб підтримки і нагадування про тих, хто ще не повернувся з полону або не повернувся з поля бою на щиті. Також, коли повертаються хлопці з полону, вони дуже позитивно реагують на це. Їм у полоні розказують, що вони нікому не потрібні, що їх ніхто не чекає, що Україна про них забула, не хоче їх обмінювати і все таке. А коли вони приїжджають і бачать ставлення до них, бачать, як за них виходили на ці акції їхні рідні, знайомі, то їм це дуже приємно і у подальшому вони теж долучаються до акцій», — зазначає Світлана.

Окремо координаторка говорить про взаємодію з іншими харківськими громадськими організаціями, об’єднаннями рідних полонених, зниклих та загиблих бійців. За її словами, повної єдності між ними немає, але співпраця поступово покращується:

«Я не можу сказати, що всі громадські організації об’єднані. У кожного є свої проєкти, свої напрямки. Але взаємодія є, і вона покращується. Хтось каже: «Є гарний психолог, безкоштовно». Я передаю це родинам, вони йдуть на консультації. Хтось допомагає з гігієнічними наборами, наприклад. Або ми організовуємо автопробіг, всім написали: «Будь ласка, долучіться». Всі, хто хотів, приєдналися. Зрозуміло, що взаємодія повинна бути, злагодженість, взаємодопомога». 

«Родини роками не знають, що з їхніми рідними»

Попри певний прогрес у взаємодії з місцевою владою, ключові проблеми залишаються невирішеними на державному рівні, зауважує Світлана:

«Головна проблема — це те, що немає дієвих механізмів пошуку зниклих безвісти. Родини роками не знають, чи їх рідний загинув, чи він у полоні».

Складною залишається і взаємодія з територіальними центрами комплектування.

«Багато скарг саме на роботу ТЦК та СП. Запити до військової частини можуть відправлятися через два місяці після того, як їх подала родина. Я не кажу вже про те, що це перше місце, куди родина йде, коли у них зникає рідний чи потрапляє у полон. І що потрібно було б роз’яснити, що рідним робити далі, куди звертатись. Так точно не має бути, щоб родини виходили з істериками з ТЦК», — говорить координаторка.

У близьких загиблих, зниклих безвісти та полонених виникають проблеми з ідентифікацією тіл і доступом до матеріалів кримінальних справ.

«Є також проблеми з ідентифікацією тіл і винесення процесуальних документів, це по Нацполіції. Не завжди коректні постанови виносяться про ідентифікацію. Їх виносять слідчі. Зараз цим Нацполіція займається. Кримінальна справа за місцем вчинення злочину розслідується. Або родина може написати клопотання і за місцем свого проживання повернути кримінальну справу, але щоб знайомитись саме з кримінальною справою, там, де саме тіло, то треба їхати. В електронному режимі поки такого немає», — каже Світлана Білоус. 

Читайте також: Вважався загиблим за ДНК, але повернувся живим: харківські експерти пояснили дослідження