Чотири роки повномасштабної війни: дитинство, поділене на дві частини Колонка

Я дописую цю статтю 24 лютого, у день, коли рівно чотири роки тому моє життя, моя вчителювання, моє існування зазнало таких змін, які не можна було передбачити…

Я — вчителька другого класу. Вчителька дітей, які разом зі мною потрапили в окупацію 24 лютого 2022 року, коли їм було 3-4 роки. Дивно, але в них є спогади з того часу. Картинки мого дитинства виринають у пам’яті з п’ятирічного віку, а вони пам’ятають свої три. Хтось пам’ятає цукерки, хтось те, як мама несла до льоху, хтось вибухи. А потім вони виїхали… 

Діти перебувають за кордоном вже більше часу, ніж вони прожили в Україні. Дивно, але навіть дитинство може ділитися на дві частини: до та після. Вони ходили в садочок у чужій країні, вони ходять паралельно з українською школою в місцеву європейську школу. Чи важко це? Безумовно! Шалено важко! Але зараз чи буває українцям легко? Та я — вчителька. Чи можливо в таких  умовах виростити патріотів? Чи може вчитель сподіватися на те, що його учні будуть любити свою країну, яку вони не встигли побачити та відчути, останні спогади з якої залишилися у звуках вибухів та наляканих обличчях дорослих? Ніхто з нас, дорослих, поки що напевне не знає, чи зможемо ми любов до рідної країни так вписати в їхню душу, щоб вона була щирою, вічною, справжньою. Але ми, вчителі, точно намагаємося.

Любов до Батьківщини росте в родині та, не менш важливо, у школі. У школі України більше, тут просочено Україною все. То як нам втримати рідну землю в маленьких серцях українців? Спробую свої думки щодо формування патріотизму перевести в певний вчительський чекліст. Це мій шлях, який прийнятний для мене та моїх дітей, я не нав’язую його, але, можливо, якесь слово відгукнеться розумінням й у вас. 

1. Гімн та хвилина мовчання 

Проста дія, яка несе в собі величезний сенс для дитини, яка не живе в Україні, якій більше нема де почути гімн в повсякденному житті та відчути єдність людей під час хвилини мовчання. Не увімкну в школі, вони не почують його ніде. А у нас є шанс. Так і хочеться додати «Вчителі — важливі».  Покласти ручку на серце, знову й знову побачити те відео, яке супроводжує гімн — яке б я не обрала, воно точно буде нести інформацію про Україну — красиву, яскраву, болючу тощо. Обов’язково залишаю собі ті відео, які трапляються в стрічках соцмереж, як хтось реагує на гімн, як люди зупиняються під час хвилини мовчання, як встають пасажири потягу тощо. Ці відео часто не потрапляють в «Ютюб», але вони важливі, бо в них живе гордість за народ, єдність та, що не менш важливо, сучасність цих дій. Хай як це не прозвучить жахливо, але це в тренді. 

І коли діти попросили слухати гімн частіше, коли запитали фрази, які вони не зрозуміли в словах гімну «там, де кольорові будиночки показували» — це моя особиста перемога! Отже, вони дивляться та слухають! Одного разу діти спитали, чому я не кладу руку на серце під час хвилини мовчання, і навіть після пояснень, що не обов’язково це робити, якщо не лунає гімн, вони не опустили власну руку. А ще вони замислюються, чи все одно, яку руку класти на серце тощо. 

Вони ставлять питання. Вони очікують відповідей. Отже, я вже вважаю, що level one пройдено. 

2. Фото рідних місцин

О! Дорослі люблять згадувати! Діти більше люблять не спогади, а милування собою на фото, але я намагаюся штучно створити їм спогади з рідної країни. Коли ми бачимо місцини постійно і вони для нас щось значать, ми теж собі говоримо: «Колись я пройдуся цими вулицями». Хочу, щоб так було у дітей! Будь-де, будь-коли, на будь-яких уроках я повертаюся до українських місцин, до рідних краєвидів. Якщо ми зустрічаємо назву певного міста, річки тощо, то обов’язково відкриваємо «Гугл-карту» та роздивляємося, де ця місцина, шукаємо її, збільшуємо та зменшуємо, звертаємо увагу на схід, захід, південь чи північ, як далеко від рідного Харкова; вивчаючи погоду, ми працюємо із Синоптиком та аналізуємо погоду в рідних селищах та містах; коли створюємо виховні казки на «Сторібук» чи «Казка-фан», наші події розгортаються в українських, знайомих дітям, містах. Що це дає? Впізнавання! Впізнавання архітектури, карти, знайомих назв. Батьки теж розумнички — вони купують дітям книги про Україну, українські сучасні казки тощо. І, дивлячись на Дзеркальний струмінь у Харкові, дитина говорить: «Я знаю, що це!» Радісно тоді собі кажу, що другий рівень теж пройдено!

3. Українське вбрання, українські традиції

Ми випікаємо, ліпимо, варимо! Вареники, каші, хліб та пироги! Вигадуємо собі власні ритуали (наприклад, у справжньої господині має бути носик у борошні) та готуємо. Звісно, готуємо не тільки українські страви, але зараз мова саме про них. Цього року нам вдалося навіть приготувати кашу разом із військовими ЗСУ! Справжню, сучасну кашу сучасних козаків! 

Одягаємо віночки, вишиванки. Колядуємо, зустрічаємо Масляну тощо. Школа — місце, де українських традицій найбільше, як не крути.

4. Українська мова

Хай там скільки завгодно в мережі несеться про те, що російськомовну дитину не треба виправляти, але…ці люди, мабуть, не були в окупації. Діти — це люди, які ще не все розуміють, які навчаються та пізнають світ, але розумні ЛЮДИ. Ну ніколи я не розуміла педагогічного «опуститися на рівень дитини», я завжди підіймаю дитину до себе, бо це ж розумні люди! Ваш вибір — опуститися до рівня дитини? Право кожного. Мій вибір інший. Вони здатні зрозуміти причини певних дій, умови навчання та спілкування тощо. Виправляти треба! Із поясненням, із домовленістю, із дорослою розмовою про те, що таке українська мова, про те, що таке навчання, як люди навчаються будь-якій мові тощо. Ви не вивчите англійську чи італійську, якщо не будете промовляти ці речення англійською. Навіть якщо чути будете! Принаймні я англійською поки не заговорила, на жаль. А скільки ви будете її вчити, якщо будете присутні на уроках англійської, але відповідати будете українською? Чому при вивченні української має бути по-іншому? При розумінні, що ми тут і зараз говоримо українською, бо це українська школа, і нам треба навчитися вільно володіти мовою, без покарань, без кепкувань ми домовляємося, що коли ми не знаємо, як сказати, не знаємо певне слово чи все речення, то ми говоримо, як знаємо, а усі разом перекладемо на українську. Усі разом — це важливо! Повне партнерство. Інколи діти питають у мене, як перекласти, я цілком серйозно та чесно замислююся, як краще, і кажу дітям: «Допоможіть, будь ласка, перекласти». Колись у класі була дівчинка, Настя Шевлякова — геніальна дитина з мови, у якої можна було просити допомоги завжди. Вона замислювалася на секунду та щось пропонувала. Мої діти не говорили українською, коли прийшли в перший клас. І я цього майже й не відчуваю вже. Дуже багато завдань є усних. Спочатку прошу допомагати маму: «Підкажіть дитині речення українською. Відео може бути змонтованим. Потроху, потихеньку…» Монтажу стає менше та менше. Тепер, у другому класі, вони говорять українською навіть на перервах. Так, не все виходить, так, десь є суржик, але діти вчаться. З особистої гордості: бабуся дитини розповіла, що онука при розмові телефоном попросила її говорити українською. А ще, уявляєте, вчила батьків твердому [ч]!  Тут не просто рівень 3! Тут якогось прям монстра перемогла! 

5. Українські люди

Українські люди — це окрема частина виховання. Люди є у нас постійно: у наших розмовах, на наших уроках, у наших відео тощо. Знайомляться діти з волонтерами, військовими, письменниками, науковцями тощо. Вони живуть в Україні, говорять українською мовою, вони цікаві, успішні, відомі, вони розповідають про роботу, про витримку, про єдність, людяність, про українську силу. Це створює для дітей той важливий світ, де Україна — крутезна країна! 

x

6. Власна любов до України та волонтерство.

 Та що тут говорити? Діти усе бачать та відчувають! А ще чудово мислять. До мене були запитання під лампою в обличчя:

— А ви вдома говорите українською? 

А брехати ми не можемо, бо тоді ж хто ми є? І я чесно говорю, що так. І пояснюю, чому так. Щодо волонтерства, то ми так влаштовані: любимо те, до чого доклалися наші руки, наші душі, любимо тих, кому ми допомагаємо. Тому рятуємо в Україні всіх: військових, котиків, собачок, синичок та горобців, кажанів тощо. Рятуємо та любимо.

Цей рівень я ще не пройшла. Він триває, поки триває війна. Але вірю, що колись на своїй сторінці «Фейсбука» напишу великими літерами «Витримали!», і вірю, що побачу своїх дітей не на моніторі, а поруч зі мною зі смачним морозивом українського виробника у руках!

x

Читайте також новини Харківщини на MediaPort: «Крок за межі можливого»: світ поза екраном у дистанційному навчанні