Чому сучасній армії потрібна медійка? Колонка

Армія повинна передусім воювати, — скажете ви. Так думали й американські генерали часів Вʼєтнамської війни. І, можливо, через це її й програли.

Висвітлення американською пресою справжньої картини війни спричинили масові протести й політичну кризу, що дехто називає чи не головною причиною виходу США з війни. Після виходу однієї репортажної програми президент Джонсон навіть зателефонував директору телеканалу CBS зі словами: «Frank, you trying to fuck me?». У тій програмі зірка тогочасних новин Волтер Кронкайт показав війну, якою вона була, і це справило враження на американське суспільство.

Хай там як, американці урок засвоїли. У наступних війнах США приділяли значно більше уваги роботі преси. Подекуди це зводилося до максимального обмеження роботи журналістів, але було зрозуміло, що від пронирливих американських репортерів усього не сховаєш — тому військо намагалося давати їм контрольований доступ, щоб війна виглядала сприятливо для уряду.

Але в останні десятиліття США ведуть війни іншого типу, ніж маємо ми. Ворогів нейтралізують гібридними засобами, а наземні операції якщо й відбуваються, то за межами континентальної території. Їхнім збройним силам не потрібно шукати ресурси на ведення війни, рекрутувати велику кількість людей і винаходити нову зброю. Це системно роблять інші державні структури, а не безпосередньо військові підрозділи. Існування війська не залежить від краудфандингу.

Українські військові підрозділи ж інколи нагадують корпорації. Збори грошей — це публічний випуск акцій. Хто дає більш переконливу пропозицію на ринку — залучає більше інвестицій. Інтерес акціонера може бути як загальний (перемога у війні), так і конкретний — наприклад, покращити становище родича чи знайомого, який там служить. Або згадаймо, як у 2014-му бізнесмени почали фінансувати добробати, щоб запобігти поширенню «російської весни» та втраті власного бізнесу.
Таке «корпоративне» мислення допомагає командирам отримувати те, що їм треба для успіху на фронті.

Класичні ж армійські командири частин програють конкуренцію. В офіцерських академіях їх вчили, що людьми й ресурсами їх і так мають забезпечити. Вони дивляться на штатку, де, звісно, немає PR-менеджерів, фотографів, маркетологів, таргетологів, есемемників — або є лише одиниці. Але ж у компанії рівня бригади (5-7 тисяч людей) маркетинговий відділ налічуватиме сотні людей. Ніщо не заважає комбригу поставити кількох людей на посади умовних операторів лазні чи діловодів, хоч фактично вони займатимуться, наприклад, фандрейзингом. Результати їхньої праці можуть забезпечити ресурсами десятки людей на бойових посадах. Зазвичай командири навіть не знають, що фахівці вже є в них у підпорядкуванні, — бо їхніми резюме ніхто не поцікавився. Такі командири, які не заохочують людей розкривати свій потенціал, потім бідкаються, бо машини зламані, дрони обладнувати нічим, та й людей немає.

Недарма всі рекламні поверхні в містах зайняті військовими формуваннями. Бо це працює! І навіть олдскульні командири починають розуміти переваги маркетингу. Люди схильні довіряти тому, кого часто бачать в інтервʼю. Рекрути більш охоче оберуть підрозділ, який показує себе, про який розповідають у медіа. Деякі бригади чи корпуси мають продакшени, яким позаздрить більшість телеканалів.

Чому інтервʼю у військових командирів (Lasar’s Group, 14 полк БПАК та інші) бере Forbes? Бо щоб виграти сучасну війну — треба бути ефективним. А ефективність досягається в конкурентному бізнесі. Успішними стають ті командири й підрозділи, які застосовують бізнес-підходи — приймаючи реальність, де паралельно з веденням конвенційної війни їм треба ще й вигравати війну за увагу. Бо увага конвертується в людей та гроші.