ЧК проти розшуку: війна на тлі епохи

Поєдинок між силовими структурами — завжди захоплююче видовище. Але спостерігати за ним краще з безпечної відстані. Років так у сто. Або близько до того.

На початку 1920-го, «мов пси голодні за маслак», зчепилися дві поважні установи — Харківська ЧК та губернський розшук. Аж клоччя на всі боки полетіло!

Траплялося подібне і раніше, але вперше «сутичка бульдогів під килимом» вийшла на світло. Справу про зловживання співробітників розшуку чекісти передали до трибуналу, де і виявилося, що конфліктуючі сторони варті одна одної: брудними методами не гребував ніхто.

Щиро кажучи, у ЧК були серйозні причини зацікавитися борцями з криміналом. Адже у червні 1919-го, коли «совєти» тікали з Харкова, тільки четверо працівників розшуку залишили місто. Інші пішли на службу до білих.

Агент 2-го розряду Петро Тюріков, наприклад, чесно відпрацював півроку у денікінській контррозвідці. Як перед тим у червоних, а ще раніше — в державній варті гетьмана Скоропадського. Після повернення більшовиків у грудні 1919-го він пішов на підвищення: очолив 4-ий район розшуку. Так само вчинив агент 1-го розряду Микола Рудаков: зняв отримані від денікінців капітанські погони і знову став служити червоним.

Радянська влада йшла на компроміс вимушено: не вистачало кваліфікованих кадрів. Але й залишати перевертнів без догляду теж не збиралася. Про всяк випадок їх обклала сексотами губернська ЧК, закинуло свого агента і республіканське управління.

Безпосередньо на Василя Манцева, головного чекіста України, працював двадцятилітній більшовик Олександр Родіонов, начальник 8-го району розшуку міста Харкова. Його донесення не вирізнялися оптимізмом: «В губрозыске царит хаос, дисциплины нет никакой. Бандитизм развивается в городе, а сотрудники пьянствуют».

Ще б їм було не пиячити! У грудні 1919-го керувати серйозною установою довірили товаришу Антону Кириленку, який і сам не просихав. А на посаду був призначений лише тому, що не заплямував себе службою у «класових ворогів».

31 січня 1920 року п’яничку Кириленка змінив 28-річний Володимир Пшениченко, затятий картяр. Зате зі зразковою анкетою: більшовик, вища освіта. У 1919-му був головою Харківського повітового ревкому, комісаром Харківської кріпосної зони. Відступаючи з боями на північ, отримав поранення. А видужував уже в Москві, на посаді інспектора політуправління Червоної Армії.

До Харкова Пшениченко приніс воістину московський розмах: подарував коханці за рахунок губрозшуку розкішний торт вартістю у десять тисяч. Два з половиною своїх посадових оклади! Але «взяли» його не за любов до солодкого…

Одна з найгучніших харківських справ 1920 року почалася з тотального трусу, який співробітники 5-го району провели 20 лютого у крамниці Менделя Барського. Привід був вагомим: надійшла інформація, що той скуповує крадене.

У самого крамаря знайшли крихти: чотири годинники сумнівного походження та жменю срібного брухту. Але начальник району Леонід Кацперський наказав двом агентам стати біля входу і обшукувати кожного відвідувача.

За п’ять місяців потому, поставши перед трибуналом, всі затримані у Барського стверджували, що зазирнули до крамниці випадково. Виходило, що для годинникового майстра Йосипа Шапрана було звичайною справою гуляти містом із золотими монетами в кишенях. У його колеги Мовші Локшина «випадково» знайшлося сорок тисяч готівкою, а у Менделя Ванцієра — цілих двісті. Рекорд «випадковості» встановив громадянин Хонель Шеворин: 24 діаманти!

За три години інтенсивної праці з чужими кишенями у хлопців Кацперського зібралася ціла гора срібла-злота — сережки, ланцюжки, обручки. А зубний лікар Михайло Бірштейн ще й платиною їх збагатив! Він теж «випадково» до Барського зайшов.

Шестеро годинникових майстрів, ювелір і дантист прямо з крамниці потрапили до підвалу губрозшуку. Бо підлягали покаранню навіть якби серед вилученого не знайшлося жодної краденої речі. З 9 лютого 1919 року діяв наказ №20 губернського фінвідділу, що забороняв приватним особам володіти коштовностями у обсягах, більших за встановлений владою ліміт. «Надлишок» громадяни мали здати пролетарській державі «в целях образования золотого запаса Народного банка». А неслухняним наказ №20 обіцяв незабутнє спілкування з революційним трибуналом.

Навіть найбільший оптиміст не міг би за таких обставин сподіватися на швидке звільнення і повернення вилученого. Але воно відбулося! Як пояснював пізніше трибуналу Пшениченко, тримати любителів коштовностей під замком не було жодних підстав. Краденого у них не знайшли, а оборудки з золотом — то вже сфера інтересів ЧК. У нас, мовляв, і домовленість існує: ми не ліземо у їхні справи, вони — у наші.

«Чудесно» звільнені висунули більш правдоподібну версію. В ній фігурував громадянин Шмуль Коган, який, не маючи жодного стосунку до розшуку, чомусь був присутнім під час допиту затриманих. Він наздогнав тільки-но визволених у коридорі і озвучив ціну свободи: чотириста тисяч для Пшениченка. Коли не хочете потрапити на час слідства до камери з тифозними урками.

Гроші збирали два дні, бо сума була солідною. Та, врешті-решт, задоволеними лишилися всі. А особливо Коган, який отримав сто тисяч за посередництво.

Все б нічого, але трапився витік інформації. Про хабар дізнався начальник 5-го району Кацперський і страшенно обурився. «Я прохожу в этом деле фраером!» — сказав він у приватній розмові своєму колезі. Організував обшук, здобув коштовності і нічого за це не отримав. А якийсь Шмуль відхопив сто штук лише за те, що є приятелем начальника!

Та виставляти претензії Пшениченку Кацперський не став. Він знову пішов до крамниці Барського і видавив з її господаря п’ятнадцять тисяч. І теж попав у поле зору чекістської розвідки, яка вже й так була перенасичена інформацією про зловживання «сыскарей».

29 лютого чекісти наважилася на «хірургічне втручання»: арештували двадцять дев’ять чоловік відразу. Всіх, на кого мали агентурні дані — хабарників, хабародавців, посередників. Та й просто здирників з посвідченнями губрозшуку.

Але з великої хмари випав малий дощ. Бо начальнику розвідки Науму Боярському, захотілося взяти Пшениченка «красиво» — з неспростовними доказами. Задля цього він пішов на провокацію: викликав до себе його коханку і вручив їй півмільйона. Даси, мовляв, своєму милому і скажеш, що то від знайомих спекулянтів. Отут ми і з’явимося!

Чим може обернутися відмова, бідаці популярно пояснив голова ХГЧК Василь Іванов, який теж був присутнім під час розмови. А в обмін на згоду їй ще й «бонус» пообіцяли — шлюб з Наумом Боярським після того, як розстріляють Пшениченка.

Амур виявився сильнішим за погрози і обіцянки. Вчорашня гімназистка Матильда Бойко, вісімнадцяти років од віку, встигла попередити коханого про те, що готується капость. І Пшениченко розіграв розкішний спектакль під назвою «Більшовицька принциповість».

Агенти губрозшуку взяли Матильду ледь не на порозі начальницького кабінету. З товстою пачкою грошей і пляшкою бальзаму, на яку теж розщедрилися чекісти, аби хабар виглядав спокусливішим. Пшениченко відразу ж зателефонував голові губчека і повідомив про кричуще неподобство: кляті спекулянти намагалися мене купити!

Ох, і мучилися потім судді, намагаючись довести факт хабара! Не довели. Але п’ять років умовно Пшениченку відважили. За те, що «дискредитировал Коммунистическую партию и Сов. власть несоответствующим для члена партии и ответственного работника образом жизни и оказывал незаконное покровительство представителям буржуазии».

Натомість «класово чужих» ділків обдарували щедро — по п’ятнадцять років виправних робіт кожному, включаючи посередника. Згідно з вироком трибуналу від 19.07.1920, їхня провина полягала в «подрывании устоев государственного аппарата и развращении отдельных слабовольных представителей Сов.власти». Притому, що «факт получения гр. Пшениченко взятки судебное следствие не доказало»!

Найбільше дісталося кравцеві Михайлу Токарєву, який теж намагався «підмазати» начальника розшуку. Хоча й передача грошей не відбулася (поки йшли переговори з посередником, Пшениченка арештували), червона Феміда нагородила потенційного хабародавця… вишаком!

Під час обшуку у Токарєва вилучили 1400 аршинів сукна. Бо це було багато, як для кустаря-одинака. Справа явно відгонила спекуляцією. Та до однієї біди додалася інша: після того, як співробітники розшуку пішли, кравець виявив пропажу золотих та срібних монет. От він і написав скаргу на агента Івана Двойникова, який керував обшуком.

Про монети Пшениченко наказав забути: чим доведеш?! А стосовно сукна прозоро натякнув: поговоріть з вашим другом Яковом Кацом, він мене добре знає. Токарєв поговорив. Зійшлися на 75 тисячах. Але трибунал повірив Якову, який клявся, що не мав жодного стосунку до слизької справи. От і присудили окраденому кравцеві розстріл «за провокаторское оклеветание Каца».

Врятував Токарєва Євсей Ширвіндт, голова Верховного касаційного суду УСРР, майбутній дядечко відомого актора. Євсей Густавович звернув увагу на нестиковки у вироку: жодним актом не передбачався розстріл за наклеп! І ще: коли факт отримання Пшениченком хабара не доведений, за що тоді сіли вісім хабародавців і посередник?! Вирок скасували, справу відправили на повторний розгляд.

27 серпня 1920 року трибунал остаточно встановив, хто і чим саме завинив. По п’ятнадцять років виправних робіт отримали співробітники розшуку Пшениченко, Кацперський і Двойников: хабарі, здирництво, пияцтво. Стільки ж відважили посереднику Когану.

Агенти Звенигородський і Граугауг влетіли на п’ять років кожен. За те, що під час трусу у громадянки Меєрзон вкрали 32 тисяч рублів. Тим же терміном заплатив за знущання над арештованими агент губрозшуку Юзефов. Бо він, погрожуючи револьвером, обіцяв любителям коштовностей відправку на фронт.

Цікаво, що трибунал не звернув уваги на свідчення Якова Каца, якому чекіст Гніздовський влаштував імітацію розстрілу, аби отримати компромат на працівників розшуку. Чим не знущання?

Хабародавцям дали по три роки умовно, а Токарєву з Кацом трибунал організував «бойову нічию»: з першого зняли обвинувачення у наклепі, з другого — у посередництві під час передачі хабара.

Одначе про перемогу справедливості говорити не випадало. Бо вирок містив цікавий абзац стосовно співробітників розшуку: «Принимая во внимание их боевые заслуги перед Революцией, применить амнистию IV Всеукраинского Съезда Советов». Покарання зробили умовним, засуджених звільнили з-під варти. Єдиним вагомим результатом чекістської операції стало виключення Пшениченка з партії.

Та на Холодну Гору він, усе ж таки, потрапив: заступником начальника тюрми. І вірну Матильду секретаркою до себе влаштував.

Але історію про палке кохання хай вже хтось інший розкаже…