Чим далі від тортика, тим більше він смердить

Трійки, комітети, активи, не здивуюсь, якщо десь є дошки пошани і осуду.

Це вони купують ватмани, кулери і фарби, замовляють огидні фотоальбоми і тамаду на випускний. Це вони знають кожну точку на ринку, де на копійку дешевше, тягнуть на собі баули з зошитами і атласами, бо впевнені — ніхто крім них. 

Насправді ж реалізовують власні амбіції, замінюючи любов до дитини тортами.

Навіть якщо на вікнах висітимуть дві пари штор, а в кожного учня буде по кулеру — вони все одно знайдуть що покращувати і на що скидатися. Є школа, де збирають гроші на м’який туалетний папір, бо він приємніший, ніж обухівський. 

Якби тільки вона була одна. Я про вчительку 151-ї школи й маму з батьківської трійки, яка не дала дівчинці торта, через те, що її батьки не здавали гроші на потреби класу. 

У шкільному чаті до ночі батьки сперечаються, чи мала право дитина на шматок торта, на який не скидалася. Чоловік з батьківського комітету цієї ж школи пише у Facebook, що дівчинка не отримала торта, адже її батьки поставили себе проти колективу. В педуніверситеті, де працює та сама вчителька, такий же кандидат наук, як і вона, каже — на місці колеги також не дав би і шматочка, аби не ростити «халявщика».

Я скептична до ідеї змінити щось у головах дорослих. Я вірю в дітей. В тих, хто запропонував дівчинці свій шматок, тих, хто знімав на телефон, коли дитина плакала, і тих, хто писав образи у Viber.

Бо все буває. Але все ще можна змінити.

«Не будь як тортники» або «Моя історія булінгу» — не моя ідея, я десь прочитала її у соцмережі. Аби дорослі — співаки, спортсмени, журналісти, письменники — прийшли до школи і розказали дітям свої історії цькування. Можливо, хтось був жертвою, ініціатором або просто спостерігав.

І що ніхто не засуджує. 

Просто більше не треба.

Я пам’ятаю, як однокласнику Юрі підкладали цеглини до портфелю. Всі сміялися, і мені було смішно. Я мала авторитет і могла припинити. Але цього не зробила. Тоді не було телефонів, це не знімали і не виклали в ютуб. І ви про це не дізналися б, якби я не розказала. Але я пам’ятаю і без ютубу. І Юра, впевнена, також. 

Тож, Юро, пробач.