Червоне гніздо біля тихої річки: забуті історії з «революційного минулого»

Фасад старого будинку на вулиці Фейєрбаха, 3 років зо три-чотири тому несподівано «прикрасили» перевернутим пісуаром. З коротким пояснювальним підписом: «Не фонтан».

Харківців тоді переконували, що це високе мистецтво. І дехто навіть повірив. Та знавці міської старовини думали інакше: відновлено історичну справедливість. Події, що відбувалися в цьому будинку у 1917-1919 роках, отримали, врешті-решт, належну оцінку. Які герої, така їм і меморіальна дошка!

Саме з Вознесенської, 3 (ім’я Фейєрбаха вулиця отримає пізніше) лилося фонтаном «полум’яне більшовицьке слово»: у другій половині 1917-го тут розміщувалася редакція газети «Пролетарий». Разом із Харківським комітетом РСДРП(б) та Міським районом червоної гвардії.

Колишня поміщицька садиба на час заселення туди «вірних ленінців» вже кілька років як здавалася в оренду. І попередники у більшовиків були дуже цікаві. До певної міри, символічні.

«Там помещалось какое-то научное медицинско-анатомическое учреждение, — згадував у 1933-му товариш Сильвестр Покко. — Об этом можно было судить по тому, что в подвале дома стояли котлы и валялось много человеческих костей, а во дворе в сарае стояли скелеты, сцепленные проволокой».

Може, хтось би й побоявся стартувати з такого місця у «світле майбуття». Але майбутній голова губчека не переймався дурними забобонами. «На кістках» мало постати друкарське обладнання, гроші на яке ще треба було знайти.

Певний час більшовики розміщували замовлення у приватного власника Шнеберга. Недалечко, на протилежному березі річки Харків. Та платили йому з тією ж ретельністю, з якою виконували всі інші свої обіцянки. А власне обладнання знадобилося тоді, коли у Шнеберга урвався терпець: почав вимагати «расплаты наличными и точно в срок».

Про це з невимовним обуренням згадував за 40 років потому колишній редактор «Пролетария» Давид Ерде (Райхштейн). От вже хто заслужив на персональний «не фонтан»! І через подиву гідну кількість написаного, і через його якість.

Давид Ізраїльович заслужено вважається одним з «батьків» радянської журналістики. Його численні спогади охоче і з насолодою цитували історики. Поки партійні клерки ховали у темні шухляди протести ветеранів: та заткніть же рота цьому брехунові!

Здається, старі партійці обурювалися небезпідставно. Ціна друкарського обладнання для «Пролетария» у спогадах Покко складає 40 тисяч рублів. У спогадах Ерде — 75 тисяч.

На перший погляд, що чекістському слову, що пропагандистському — ціна однакова. Коли не знати, що у 1920-му керівникові УКРОСТА товаришу Ерде довелося посидіти на Холодній Горі за підозрою у фінансових зловживаннях. І лише високе московське заступництво врятувало його тоді від солідного тюремного терміну.

Можливо, це була плата за добросовісну роботу у 1917-му. Під час перебування редакції на Вознесенській, 3 Давиду Ерде вдалося підняти наклад «Пролетария» удвічі — з 5 до 10 тисяч примірників.

Щоправда, з якістю текстів були серйозні проблеми. Головний редактор списував їх на нестачу кваліфікованих кадрів. Мовляв, усі розумні пішли до «буржуйських» газет. А більшовицька змушена була перебиватися аматорськими дописами робітників. «За кадром» лишилося те, що сам Ерде перед революцією навчався у Парижі.

Виручали «Пролетарий» передруки з більшовицьких газет Петрограду та Москви. І з Києва цікавий «позаштатник» приїздив. Ще один потенційний кандидат на особистий «не фонтан».

Відвідував Вознесенську, 3 кореспондент «Голоса социал-демократа» Олександр Горвіц, майбутній керівник антиукраїнського заколоту на заводі «Арсенал». Такий самий «пролетар», як і Ерде: закінчив з відзнакою комерційне училище.

Останнє число «Пролетария» вийшло 22 вересня 1917 року. Але вже в листопаді тут же, на Вознесенській, більшовики започаткували новий, більш успішний проект — «Донецкий пролетарий».

Тільки тепер Харківський комітет РСДРП(б) спостерігав за ним з відстані. Тому що після жовтневого перевороту переселився на Різдвяну, 8, до приміщення Російсько-французького банку. 30 грудня 1917 року з’їхав з Вознесенської на Торговий провулок і штаб червоної гвардії.

Але нагріте «ленінцями» місце не залишилося порожнім. Там стала хазяйнувати «бундівська» структура — Єврейський робітничий клуб імені Броніслава Гроссера. Теж соціал-демократи, але не такі буйні. Ближчі за поглядами до російських меншовиків.

І вони формували збройні загони. Наприклад, із членів професійної спілки кравців. Та Вознесенська, 3 фігурувала у газетній хроніці ще й як місце проведення культурних заходів. Там відбувалися не лише «бундівські» збори, а й засідання єврейських художньо-літературних товариств.

У березні 1918-го в будинку біля річки намалювався ще один цікавий мешканець — редакція анархістської «Рабочей Мысли». Додумалася та «мысль» до унікального терміну — «русско-германо-гайдамацкая контрреволюция». Якраз для боротьби із нею на Вознесенській, 3 збирався тоді «организованный на строгой братской дисциплине» анархістський загін.

Хтозна, чи зібрався. Бо вже на початку квітня прихильникам безвладдя довелося тікати з Харкова: до міста наближалися українські та німецькі війська.

Натомість клуб імені Броніслава Гроссера функціонував за всіх політичних режимів. Там і в часи денікінщини висів портрет Карла Маркса, прикрашений червоною стрічкою. А бухарінську «Азбуку коммунизма» можна було взяти в бібліотеці так само вільно, як і «освагівські» брошури про «зверства чрезвычаек».

«Часто забредали, сверкая золотом погон, деникинские офицеры, — згадував комуніст Нухім Меклер. — И тогда бундовский актив повышенным тоном пел «Ди швуэ» и другие безобидные песни». Себто, фрондував у межах дозволеного.

Та ще частіше відвідували клуб глибоко законспіровані більшовицькі підпільники. Бо ж там «часто можно было выловить одиночек-коммунистов, приезжавших из других городов или прибывавших с поручениями к нам в ревком из Советской России».

Цікаво, що прізвища «виловлених», наведені добросовісним мемуаристом, фігурують у ще одному джерелі — «Протоколе освидетельствования трупов, вырытых из могил Григоровского бора и Карповского сада».Оскільки співробітники «білих» спецслужб теж навідувалися до «бундівського» клубу.

Суть подій, що відбувалися на Вознесенській, 3 у другій половині 1919 року, безмежно відвертий Меклер виклав однієї фразою: «Клуб как бы служил резервуаром, из которого мы черпали работников для ревкома, а контрразведка — свои жертвы».

Ось на що перетворили вітри історії колишню садибу старшинського роду Алфьорових! Та звинувачувати у цьому лише «фатальний сімнадцятий», напевне, не варто. Бо «точку неповернення» вона пройшла значно раніше.

Знаний дослідник Андрій Парамонов оприлюднив цікавий факт. Ще у 1879-му тодішній власник Вознесенської, 3, дворянин Юліан Борткевич відкрив на території садиби виробництво горілки.

То ж рано чи пізно там повинні були з’явитися «борцы за счастье народное»…