Чекістський моніторинг: що турбувало харківців наприкінці 1920-го

Подорожі у минуле за маршрутом «мінус сто» — звичайна справа для історичної публіцистики. Та незвичайним був рік, у який ми сьогодні пірнемо: 1920-й став першим в історії Харкова від початку і до кінця радянським.

Тому здалося цікавим з’ясувати, чим жили тоді харківці. Про що думали і на що сподівалися на порозі нової ери. Бо ж мали б тішитися, коли вірити радянським підручникам. Адже саме на фінал 1920-го припала знаменна подія: скінчилася громадянська війна. Клятих експлуататорів прогнали, і робітники укупі з найбіднішим селянством взялися до мирного будівництва.

На перший погляд, все вірно. 16 листопада 1920 року червоні звільнили від білих Крим, а за п’ять днів потому вийшли на територію Польщі армія та уряд УНР. Радянська влада позбулася найлютіших ворогів.

Та от біда: харківський трибунал ще і в березні 1921-го відправляв нещасних за колючий дріт з формулюванням «до окончания гражданской войны». Ті, заради кого вона, начебто, велася, теж не помітили «окончания»:

«На настроении рабочих г. Харькова совершенно не отразился разгром Врангеля и Петлюры. Вместо радостного подъема, желания взяться за борьбу с разрухой, повышение производительности заводов, среди рабочих чувствуется полнейшая апатия».

І це не наклеп «буржуазних фальсифікаторів» — звіт губернської ЧК, яка відстежувала суспільні настрої краще за будь-яких соціологів. Бо мала у своїх руках унікальний інструмент — розгалужену мережу стукачів.

Численні доноси ретельно опрацьовувалася і кожні два тижні подавалася губкому партії у вигляді інформаційного зведення. Тому про столітньої давності думки та сподівання можемо говорити навіть з більшою певністю, ніж про сучасні.

Чекісти вже тоді помітили тісний зв’язок між суспільними настроями і поточною економічною ситуацією. А була вона — гірше нікуди. Промислові підприємства або стояли, або ж працювали ривками — не вистачало палива. Робітнича пайка складала 3/4 фунта хліба на день. Тобто, 300 гр.

«Гегемон революції» зустрів її третю річницю роздягненим, босим і голодним. Тому тягнув з роботи все, що потрапляло під руку. На «Гельферіх-Саде» і паровозобудівельному крали метал та інструменти, на бійні — м’ясо, на млинах – борошно. Зі складів губернської ради народного господарства «целыми бочками улетучивался спирт».

Дивною пригодою відзначився «флагман революції» — завод Всесвітньої електричної компанії (теперішній ХЕМЗ), який у 1917-му дав Харкову найнадійніші червоногвардійські загони. Там не просто спустошили склади, а ще й украли замки від складських дверей.

Виявляється, незадовго до того переважно латиський колектив заводу розбавили трьома сотнями росіян, набраних у центральних губерніях. І чекістські аналітики пов’язували неприємний інцидент саме з цією обставиною.

Та навіть нахабним зайдам було далеко до харківців, які працювали у споживчому товаристві. Ось звіт за другу половину грудня: «Похищено 5639 аршин мануфактуры, 172 пары галош, 126 пар заготовок, 45 пудов мыла, 45 пудов сахару, 13 935 коробок спичек, 3 ½ пуда табаку, 136 серебряных ложек и много другого мелкого товара».

Крали тоді всі, хто міг. Бо на межі виживання опинилася переважна більшість жителів міста. Але прямої залежності між рівнем життя і ставленням до радвлади не спостерігалося.

Чекістів надзвичайно здивували працівники «Главпродукта»: «Сыты, одеты и контрреволюционно настроены». А на Харківському паровозобудівельному (тепер – завод ім. Малишева) станом на 31 грудня 1920 року все було навпаки: голодні робітники «настроены вполне благоприятно».

Пояснення парадоксу знайшлося у двох попередніх інформаційних зведеннях — за 30 листопада і 15 грудня: протягом двох тижнів завод страйкував. Під анархістськими гаслами! Арештами та звільненнями страйк придушили, але й постачання поліпшили. Бо ж оборонне підприємство, як не крути! Тому і настрій покращився, що одні пролетарі задовольнилися подачками, а інші прикусили язики.

Натомість на заводі Мельгозе, навпаки, дуже вже голосно обурювалися. Бо тамтешні робітники «сравнили обеды в своих столовых с обедами в столовых ЦК и Совнаркома». І чомусь не помітили обіцяної більшовиками рівності.

Та коли на Мельгозе обійшлися розмовами, то у Харківському споживчому товаристві таке ж порівняння призвело до одноденного страйку. 29 грудня, під час видачі пайків, хтось додивився, скільки отримали їжі «ответственные работники». І понеслося!

Несподіване заворушення швидко втихомирили «методом пряника» — підкинули хлібця і рядовим співробітникам. Адже товариство постачало харчі їдальням найбільших харківських заводів та установ, і продовження страйку загрожувало «ефектом доміно». В те, що хтось буде працювати голодним в надії «світле майбуття», влада не вірила.

І недаремно: яскраво вираженої симпатії до більшовиків чекістська агентура не побачила на жодному з підприємств міста! Її не знайшли навіть у керівних закладах республіканського рівня. Хоча палких прихильників інших політичних поглядів було достатньо.

Центральний телеграф та земельний відділ губвиконкому відверто симпатизували махновцям. Як і згадане вище споживче товариство. А Всеукраїнській кооперативній спілці чекісти виписали таку характеристику, що в сучасній Україні може вважатися ледь не орденом!

Цитуємо: «В этом учреждении скопилась вся петлюровщина. Партийные силы незначительные, и политическую работу среди состава, пропитанного шовинизмом, проводить очень трудно. Сотрудники данного учреждения замкнулись в узком кругу национального вопроса и дальше этого не идут. Национализм и шовинизм развиты чрезвычайно».

А як вони могли не розвинутися? З тих самих інформаційних зведень витікає, що «партийные силы» Харкова були не лише «незначительными», а й чужими для нашого міста.

Ось яскравий приклад: «Политическая жизнь среди милиционеров окончательно замирает. Партийные силы, на которых держалась вся работа ячеек, за последнее время стали распыляться. Большинство из них состояло из великороссов, которые отзываются обратно в Россию. Ячейки рушатся…».

Там хоч «рушились», а у деяких важливих установах осередків взагалі не було. Через відсутність або ж малу кількість комуністів.

Повна байдужість до «передових ідей» спостерігалася у губернському відділі народної освіти: «Состав сотрудников Губнаробраза почти целиком беспартийный. К строительству Советской власти относятся безразлично. Политическая жизнь среди педагогического персонала замерла и наблюдается оживление только вокруг продовольственного вопроса». Чекісти непокоїлися: «Такое отношение педагогов к политической жизни отражается на воспитании молодого поколения»!

Ще цікавіша ситуація склалася у відділі охорони здоров’я губвиконкому. Партосередок, хай пасивний і нечисельний, там існував. Та складався від переважно з адміністративних працівників: «Среди медицинского персонала коммунисты почти отсутствуют». Один з найбільших загонів харківської інтелігенції відверто гидував більшовизмом!

Чому саме, можна зрозуміти з інформації про випадок, що стався у 3-й радянській лікарні. Весело вийшло: «Военком на общем собрании сотрудников призывал записываться в партию, объясняя, что записавшиеся в таковую будут сыты, одеты и обуты, как все коммунисты». Після цієї «агітації» на засідання осередку з п’ятнадцяти його членів з’явилося лише троє — секретар, завгосп і економка.

Не лише ставлення до радвлади та партії, а й загальний настрій жителів міста не вирізнявся надмірним оптимізмом. І найбільш похмурим він був у тих, хто мав безпосередній стосунок до найважливіших ресурсів.

Наркомат продовольства: «настроение неудовлетворительное». Міська бойня: «настроение рабочих подавленное». І навіть у такому веселому місці, як 1-ий державний винний склад, у робітників спостерігалося «неважное настроение».

Та рекордною за кількістю згадок у звітах була така цікава оцінка як «настроение удовлетворительное». Причому існувала ціла низка градацій: «вполне удовлетворительное», «сравнительно удовлетворительное», «приблизительно удовлетворительное».

Важко сказати із певністю, чим конкретно вони відрізнялися. Маємо підстави припустити, що мова йшла про різні рівні збайдужіння, що владу на той час більш чи менш влаштовувало. У будь якому випадку, це було краще, ніж «настороженное», «отрицательное» чи «скрыто враждебное настроение».

Як з таким набором почуттів можна було збудувати «світле майбуття» — питання до тих, хто його обіцяв.