«Час евакуації має свою ціну»: як працюють екіпажі на Харківщині та чого бракує для безпеки
Евакуаційні місії з прифронтових територій Харківщини стають дедалі ризикованішими: гинуть волонтери, правоохоронці, медики. Масове застосування росією дронів різних типів ускладнює виїзди та змушує переглядати безпекові протоколи.
20 лютого у Великобурлуцькій громаді на Куп’янщині загинули двоє поліцейських з підрозділу «Білі янголи» — Юлія Келеберда та Євген Калган. 15 березня на Великобурлуччині безпілотник убив двох членів екіпажу екстреної допомоги — лікаря Дмитра Колесника і екстреного медичного техніка Олега Журавльова.
Як і екстрені служби, власні втрати має волонтерська спільнота. У жовтні 2024 загинув волонтер загону «Троянда на руці» Тигран Галустян, у грудні 2025 — засновник благодійного фонду «Незламна» В’ячеслав Ільченко.
20 березня на Донеччині під удар потрапив евакуаційний автомобіль харківської гуманітарної місії «Проліска». Загинули двоє пасажирок, ще двоє людей у лікарні.
«Час евакуації має свою ціну»
Однією з головних організаційних проблем евакуацій її учасники називають відмову або неготовність людей виїжджати. Це збільшує час перебування екіпажів у небезпечних зонах.
«Найчастіше ми стикаємося з тим, що самі люди, яких ми евакуюємо, не мають зв’язку, за них просять родичі. А потім ми приїжджаємо, а нам ці люди кажуть, що їм не потрібна евакуація, вони на нас не чекали і не збираються нікуди їхати», — розповідає член пошуково-рятувального загону «Троянда на руці» Данило Захарченко.
За його словами, йдеться переважно про людей старшого віку, які відмовляються залишити майно.
«Будинок, корову, курей… Звісно, ми в таких ситуаціях намагаємося вмовляти. Максимум по часу, скільки нам доводилося вмовляти — це півтори години чи навіть година і сорок хвилин, і зрештою вмовили, це був Курахівський район, 2024 рік. Ми не можемо застосовувати жоден примус. Іноді це дещо інші умови, коли евакуація обов’язкова, і ми, до прикладу, їздимо з “Білими янголами”. Але якщо ми їздимо самі, то максимум що ми можемо — це сидіти і вмовляти. І цей час має свою ціну», — говорить Данило.
Межа між намаганням вмовити і скасуванням евакуації — щоразу різна. Час, який екіпаж може витратити на вмовляння, залежить від різних обставин.
«Є певні методики, як можна людину трохи вивести зі стресу і спробувати вмовити. Ми проходимо відповідні тренінги, всі наші волонтери мають такі навички. Десь 70% таких розмов у нас зрештою виявляються успішні, і люди погоджуються. Ми намагаємося наводити приклади, пояснювати, чому це важливо», — коментує командир загону швидкого реагування Українського Червоного Хреста у Харківській області Ігор Клименко.
З розвитком дронів часу на роздуми стає ще менше.
«Евакуація у 2022 році і зараз — це дуже різні речі. Ворог мав інші засоби ураження: були танки, артилерія, КАБи. Але не було дронів в такій кількості. Оптоволокно, FPV — вже навіть до Харкова долітають, що вже казати про більш наближені прифронтові території. Зараз війна більш технологічна, і так звана кіл-зона сягає десятків кілометрів», — додає Клименко.
За час повномасштабної війни йому не раз доводилося брати участь у таких розмовах особисто.
«Кажу їм, що треба виїздити, показую відео, розповідаю, що може статися. Бо рішення лишатися в таких місцях — це гра з вогнем. Іноді вмовити не вдається. Тоді ми записуємо відео для родичів, котрі просили про евакуацію цих людей — щоб не лише на словах передати, чому ми поїхали», — каже Клименко.
Свій досвід переповідає і координатор консорціуму евакуаційних машин STEEL і директор благодійного фонду «Хаустов» Євгеній Хаустов.
«Є випадки, коли дуже небезпечно, і ми не можемо перебувати на локації більше 10 хвилин. Є локації, де ти не можеш перебувати більше хвилини. Все дуже залежить від населеного пункту та безпекової ситуації. Є локації, де ти можеш бути довше, — так у нас було, наприклад, в Куп’янську. Ми залишили автівку, пройшли метрів 500 на адресу, поспілкувалися з родиною. Люди були не зібрані. Безпекова ситуація тоді нам дозволяла почекати, допомогти зібратися.
Якщо людина каже: “Мені треба порізати гусей, розморозити холодильник, ще щось…” Тоді ми справді можемо передомовитись. Але буває, що люди відмовляються навідріз. Якщо це літня пані, котра каже: “Я своє віджила, я тут і помру, це мій дім”, то ми силою не можемо забирати людей. Це її вибір», — розповів Євгеній Хаустов.
Розмови з цивільними ведуться за чотирма основними принципами: гуманність, нейтральність, неупередженість та незалежність.
«Все починається з того, що ти пояснюєш, що буде далі. Ти просто описуєш людині картину, і в половині випадків цього достатньо. Людина тоді вже не боїться: вона знає, що вона не одна, її не покинуть, і постійно з нею хтось буде, не залишить наодинці з її проблемою. Коли і цього бракує, скажімо, це родина з дітьми, яку ми не можемо примусом вивезти, а вивезти треба — ми вдаємося до більш “ілюстративних” аргументів. Буває, наводимо приклади з того ж Вовчанська, Куп’янська», — додає Євгеній Хаустов.
У волонтерів є багато прикладів зволікання з евакуацією, що призвели до трагедій, каже Хаустов: «Це вже крайня міра, останній шанс достукатися до людини».
Безпека і протоколи
Залежно від масштабів та структури, що відповідає за евакуацію, виїзди організуються по-різному.
«Ми працюємо завжди мінімум удвох в екіпажі, штурман і водій, взаємозамінні, аби в разі чого можна було помінятись. У нас є певне технічне обладнання, яке допомагає здійснювати евакуацію. Ми не можемо використовувати РЕБ, тому що це товар подвійного призначення і військовий, — розповідає Ігор Клименко. — За нормами міжнародного гуманітарного права нам таке заборонено. При цьому у нас є відеоспорядження, детектори дронів. У нас є комунікація державної влади, 70% наших виїздів — спільні з ДСНС, Національною поліцією, «Білими янголами» тощо. Ми також взаємодіємо з військовими, щоб була комунікація завжди, якщо ми працюємо, — аби всі причетні сторони знали, куди ми їдемо, як ми їдемо, яким складом, на яких автівках».
До консорціуму STEEL, в якому працює Євгеній Хаустов, нині належать дев’ять організацій. Вони керуються протоколами, в яких описана підготовка до місії, планування, відповідальність кожного члену екіпажу.
«Основний наш пріоритет — це безпека наших людей. Ми дотримуємося міжнародного гуманітарного права. У нас є зв’язок з ситуаційним центром, який попереджає про якісь об’єкти в небі, БпЛА, розвіддрони, КАБи, вектори напрямку, якщо їх вже запустили. Хоча це все великі об’єкти, а якісь там маленькі FPV-дрони, там вже 50 на 50. Буває, радари їх бачать, а буває ні. Якщо місія підвищеного ризику, то виїжджають два екіпажі. Один страхує інший. Екіпажі працюють на відстані рації, щоб постійно був зв’язок».
В яких випадках евакуацію скасують
Евакуаційні місії можуть скасовувати з безпекових міркувань чи через погодні умови.
«У лютому цьогоріч у нас було багато скасувань через погодні умови: була ожеледиця, ми не могли рухатися на тій швидкості, яка в нас прописана в протоколах. Ще були скасування через зміни в безпековій ситуації. Ми відслідковуємо тенденції, коли найбезпечніше заїхати в конкретний населений пункт. Ми спілкуємося з ЦВС (цивільно-військова співпраця), з військовими, які розуміють активність ворога на тому чи іншому напрямку», — зазначає Євгеній Хаустов.
Страхування волонтерів
Болючим питанням для громадських організацій, задіяних в евакуаціях, залишається страхування життя.
«Ми волонтери, ми робимо нашу роботу безкоштовно, за покликом серця, самі організуємось і не належимо до жодної регламентованої структури, тож питання нашого страхування все ще складне. Уже майже півтора роки як родина Тиграна Галустяна не отримала жодної компенсації. Його донька залишилась сиротою — матері не було, батько загинув, опікунами стали батьки Тиграна», — коментує представник «Троянди на руці» Данило Захарченко.
Питання страхування порушував Координаційний гуманітарний центр. Нині члени консорціуму евакуаційних екіпажів STEEL залучені до програми страхування від Координаційного гуманітарного центру.
«Не важливо, що саме робить волонтер — евакуює людей чи виїжджає на прильоти, зашиває щось OSB-плитами — вони страхують кожного волонтера, можна звернутися, зареєструватися, і Координаційний центр оформить страхування. Цей поліс діє по всій Україні. Є певне ранжування в цій допомозі — від якихось поранень, переламів, і до летальних випадків. У цієї програми в різні часи різні донори, але сама система є сталою. Страхування працює», — зазначив Євгеній Хаустов.
Брак комунікації — одна з проблем
Однією з основних проблем учасники евакуаційних місій називають брак координації між усіма залученими сторонами — волонтерами, військовими та правоохоронцями. Данило Захарченко відмічає нестачу якісного зв’язку, зокрема з військовими:
«Найбільше нам бракує якісного зв’язку всіх сторін. Зокрема, нам також бракує якіснішої комунікації з військовими на напрямку того чи іншого виїзду — адже вони «дивляться» повітря, доповідають нам безпекову ситуацію. Це дуже корисні дані, які дозволяють нам їхати не наосліп. Та оскільки вони мають свою роботу, набагато важливішу, ми часто лишаємося без цієї інформації. Якби була більш налагоджена комунікація між волонтерами, військовими і поліцією, це значно полегшило б та убезпечило б нашу роботу».
Євгеній Хаустов говорить, що через зміну тактики російських атак доводиться постійно оновлювати підходи до роботи:
«Війна динамічна, постійно все змінюється. І наші протоколи так само змінні, вони постійно вдосконалюються та адаптуються, бо ворог застосовує нові методи й інструменти атак. Це може бути і танк, і міномет, і дрон, і якесь дистанційне мінування. Всі випадки, з якими ми стикалися, ми ретельно аналізуємо: після кожної місії складається звітність, і ми робимо висновки, як в майбутньому можна запобігти повторенню інцидентів».
На його думку, важливо об’єднати всіх, хто займається евакуацією, в єдину систему:
«Треба зробити так, щоби в наш консорціум евакуації входили всі задіяні організації. Це дає змогу запобігти ситуаціям, коли на напрямку раптом десь «спливе» якийсь «зальотний» волонтер, про якого ми навіть не знаємо, щоб він заїхав. Дійсно, звичайний волонтер не має доступу до ЦВС, до ситуаційного центру. У нього банально немає грошей купити Starlink, проплатити його, мати аналізатори дронів, якісь зовнішні антени, якісно броньовану автівку. Це тисячі долларів, не кожна людина, та й не кожна організація може собі дозволити це все придбати».
Удар по гуманітарній місії «Проліска» 20 березня став сотою російською атакою на екіпажі організації. Її керівник Євген Каплін вкотре підняв питання забезпечення членів евакуаційних екіпажів бронемашинами та засобами РЕБ.
«Це сотий інцидент з атаками на нашу команду, але перший, який призвів до загибилі людей, що є величезною трагедією для всієї нашої команди. Цей воєнний злочин в черговий раз підкреслює нехтування російською армією всіх норм міжнародного гуманітарного права. І єдине, що сьогодні реально здатне убезпечити членів евакуаційних екіпажів та евакуйованих в таких умовах — це броньовані автівки та засоби радіоелектронної боротьби, використання яких досі не рекомендовано гуманітарним операторам через те, що вони вважаються товарами подвійного/військового призначення», — наголошує керівник «Проліски» Євген Каплін.
Окремий ризик — для медиків
Додаткової уваги до безпеки потребують екіпажі швидкої допомоги, які також працюють під постійними обстрілами армії рф, та вивозять поранених, каже правозахисник Олександр Павліченко. Він зазначає, що медики екстренки, як і волонтери, не мають захищеного статусу, хоча фактично працюють на лінії зіткнення:
«Медики швидкої здійснюють особливу функцію — забезпечують надання ургентної медичної допомоги. І вони повинні мати можливість як виїхати, доїхати, так і повернутися назад, і можливо, з пацієнтом, якого вони будуть доставляти до лікарні. Медикам статус учасників бойових дій не дають, хоч вони по факту є в зоні бойових дій», — коментує Павліченко.
«І це не питання компенсаційного відшкодування. Ні. Це питання того, що вони фактично включаються у процес протистояння, вони не є комбатантами, але вони виконують цивільну функцію фактично на лінії розмежування. Так само їхній статус має бути відповідно визначений. Як на мене, він має бути більш захищений як фізично, так і соціально», — додає він.
На його переконання, держава має зробити усе можливе як для фізичного захисту бригад, так і для забезпечення захищеного соціального статусу медиків, які працюють на прифронтових територіях.
Чільне фото: Євгеній Хаустов