«Бували війни і військові чвари…». Ми — західняки, що триста років живемо на сході Колонка
Як би людство не намагалося представити себе цивілізованим — тобто таким, що вміє домовлятися, бути толерантним, однак вся його історія — це історія воєн. З війнами пов’язана й історія нашого краю — Слобожанщини.
Вважається, що слов’янське населення жило на території сходу України вже у V сторіччі нашої ери. У першій чверті ХІІІ сторіччя тодішнє Новгород-Сіверське князівство було знищене монгольською навалою, залишивши на згадку назву головної водяної артерії Харківщини — Сіверський Дінець, від назви племені «сівера, сіверяни».
Хоча сучасні дослідники уже ставлять під сумнів повне знелюднення нашого краю впродовж XIII — XVII сторіч й висувають різні теорії та докази використання земельних, водних та лісових угідь у цей час тимчасовими володарями, остаточно ідеї науковців початку ХХ століття — історика Дмитра Івановича Багалія, етнографа й фольклориста, лінгвіста та мистецтвознавця академіка Миколи Федоровича Сумцова, мистецтвознавця Стефана Андрійовича Таранушенка — щодо відсутності постійного населення краю від князівських до козацьких часів залишаються основною історичною доктриною розвитку північного сходу України.
Україна ніколи не жила без воєн. І навіть Козацька епоха не була щасливим «золотим віком», а часом, коли права треба було доводити шаблями. У цей час український народ втілив три державницькі проєкти — дві держави та автономія: Низове Військо Запорізьке, держава Гетьмана Богдана Хмельницького — Гетьманщина, а також — слобідсько-українські козацькі полки, які будувалися за загальноукраїнськими козацькими принципами, але не підпорядковувалися Гетьману чи Кошовому отаману.
Першим зі слобідсько-українських козацьких полків був Острогозький під орудою полковника Івана Зіньківського (Дзиковського), який заснували переселенці з Острога з Полісся на території сучасної воронезької та ростовської областей так званої російської федерації. За твердженням сучасного дослідника цього періоду доктора історичних наук Володимира Леонтійовича Маслійчука, за час існування слобідсько-української автономії, до 1765 року, було від 5 до 11 таких полків, що жили за козацькими звичаями та правами, мали власних полковників та полкову й сотенні старшини, проте підпорядковувалися московській адміністрації. 1764 року таких полків було п’ять: Острогозький, Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський. Хоча українські мешканці цих територій змінювалися через зміни історичних умов та політичних реалій (під час Руїни та «реформ» петра першого, «роздачі земель» катериною другою, розвитку капіталізму у ХІХ ст., буремних подій ХХ ст.), проте лишалися й старожили уже на Слобожанщині.
Всі дослідники етнографії, етномистецтвознавства та фольклору нашого краю зазначали наявність двох потужних складових у переселенському русі XVII ст., що вплинуло на розвиток у подальші часи: один потік з Волині та Полісся, інший — з Поділля. Так, на Сумщині дослідники довели навіть наявність переселенців з Бойківщини. Переселялися в наш край галичани й прикарпатці, жителі Середнього Подніпров’я. Але поліщуки та подоляни склали головні течії. Про останніх говорять навіть топоніми нашого краю: село Мурафа на Краснокутщині зветься так, як село та річка на Вінниччині. Це варто особливої зауваги, адже дуже часто у своїх маніпуляціях ворог накидає протиставлення «сходу» й «заходу» України, нав’язуючи думку про «кровожерних бандерівців, які не відомо, чи й справді українці, чи то поляки» й «тихих, смішних, але таких братніх до росіян хохлів, які чудернацьки «гекають», люблять сало й анекдоти про свою недоумкуватість». Насправді, слобожани — це вихідці із заходу України, звідки їх вигнала війна.
На жаль, причини й особливості переселення у Козацькі часи стали зрозумілими багатьом із наших земляків від ранку 24 лютого 2022 р., коли багато хто, схопивши тільки найцінніше — старих і малих та домашніх улюбленців, мусили тікати світ за очі. Такі рішення не були добре продуманою, заздалегідь підготованою, еміграцією. Тому табори біженців та тимчасові притулки ще разючіше впливали на психоемоційний стан українських вимушених переселенців. Хтось боровся з цим, одразу включившись у волонтерство та допомогу ближнім. Хтось, трохи оговтавшись, вирішив повернутися — в Україну, додому. Хтось залишився там, де його заніс вітер війни. Очевидно, тут нема «правильних» чи «неправильних» рішень — є ті, які конкретна особа ухвалила у тих обставинах та умовах, в яких перебуває.
Хоча в наших піснях співається про те, як гарно жити на своїй землі зі своїм родом, далеко не завжди й не всюди є така можливість, й евакуація стає єдиним виходом. Для когось болючі навіть кілька десятків кілометрів від рідної домівки, хтось — уже знаходить своє місце у далекій країні. Але всі ми зі сльозами на очах та стисненим серцем вдивляємося у кам’яні руїни на відео з дронів, намагаючись впізнати й відмовляючися впізнавати знайомі вулиці й місцини Вовчанська, Липець, Дворічної, Куп’янська…
Так! Як співається у нашій пісні:
«Ми свято вірим в нашу Перемогу! Що Україні волю принесем!»
Але як багато тих, хто вже тільки пташкою прилетить до наших снів.
Колись у дитинстві у хаті діда так хотілося знайти чогось «стариннього», на що баба гірко сміялася — все, що не виніс Голодомор, спалила війна. Але — відбудували! Відродилося життя у Липцях, на Харківщині, по всій нашій землі. Так буде й після нашої Перемоги.
Читайте також: Традиції Різдва на Слобожанщині: як зберігали пам’ять