«Були відрізані від міста»
У другому епізоді подкасту «Воєнний Харків: як вистояли П’ятихатки» їдемо пошкодженими обстрілами вулицями П’ятихаток та знайомимося з місцевими жителями, які після повномасштабного російського вторгнення стали волонтерами — закривають пошкоджені вікна, відбудовують дахи, возять гуманітарну допомогу, гарячі обіди, ліки, корм для покинутих котів та собак. Рятуючи тварин, волонтери дізналися багато нового про людей.
Коментують: волонтери організації «П’ятихатки-БАМ» Андрій Тагаєв, Тіна Пироженко, Вікторія Кравченко, Сергій Байрачний; голова організації «Північний Харків» Дмитро Желукевич; голова благодійного фонду «Добродар» Роман Кравченко і його команда; волонтер Костянтин Воронкін; жителі П’ятихаток Олімпіада Позднякова, Сергій Середенко.
Наступний епізод — в YouTube, Google Podcasts та Apple Podcasts 30 грудня.
Волонтери
«Будинки бачите, так? Сюди приліт був у це віконце, пряме влучання».
Напівзруйновані житлові будинки П’ятихаток Андрій Тагаєв показує без емоцій. Звик. Бачить ці руйнації щодня.
— З чого ваш день складається? Ви приїжджаєте, забираєте [допомогу]…
— З бажання поспати ще.
З перших днів повномасштабного вторгнення будівельник за фахом возив до рідного селища продукти, ліки, евакуйовував людей. Разом це робили ще два десятки однодумців.
Андрій Тагаєв: «Ця частина П’ятихаток, самі бачите, за кількістю забитих вікон, що тут було. Тут люди вже говорили після третього-четвертого прильоту: нам вже нічого й закривати не потрібно, все одно завтра буде так само».
«Це факультет фізтеху університету Каразіна. Тут залишки [розбитої російської] колони і були».
Андрій запалює цигарку і згадує, як до великої війни ремонтував чотириповерховий корпус каразінського фізико-технічного факультету. Ми стоїмо навпроти.
Ксенія Чешко: «Я бачу попалені стіни, відсутні вікна, я бачу діру у стіні».
Андрій Тагаєв: «Одного крила фактично немає, покрівлі на ньому немає, а так — питання часу і витрат».
П’ятихатки умовно поділені на три мікрорайони, продовжує Андрій. Він їде повільно, щоб ми роздивилися пошкоджені квартали з триповерхових та п’ятиповерхових будинків.
«БАМу дісталося менше за всіх, П’ятихатки сильно постраждали. У Березках практично жодної цілої квартири немає. З містом у нас тільки по Бєлгородському (після перейменування — Харківському — ред.) шосе був зв’язок. А обстріли дуже довго по Бєлгородці були. Так, практично відрізані, оскільки до нас ні медики не їздили, дуже рідко, рятувальники рідко їздили, поліції у нас взагалі практично не було. З 25-26 лютого ми вже заворушилися. Погнали підвали відкривати, щоб було, де сховатися. Потім задалися питаннями постачання сюди продуктів, вивезенням звідси людей, тварин. Ліки шукали. Все, що було необхідно, шукали, привозили».
У допомозі селищу Андрій та його друзі були не самі. Згуртувалися й інші жителі П’ятихаток. З часом сформувалися кілька громадських об’єднань. Тагаєв представляє організацію «П’ятихатки-БАМ».
«У нас від початку були хлопці, «Північний Харків», волонтерська організація, але вони потім перемкнулися на армію…».
З головою «Північного Харкова» Дмитром Желукевичем — за професією він ветлікар — намагаємося зв’язатися протягом трьох днів. У домовлений час зникає зв’язок.
«Зараз абонент знаходиться поза зоною досяжності».
Пізніше дізнаємося, чому.
«Ми вчора були в Бахмуті».
«Зараз ми працюємо повністю по всій лінії фронту, від Золочевського району, закінчуючи напрямком Маріуполя. Возимо починаючи продуктів харчування, закінчуючи автомобілями, знаряддями для виконання бойових задач… [Щодо П’ятихаток] просто я розумів, що люди потребують цієї допомоги, а у мене була можливість це зробити. У нас просто П’ятихатки відрізняються від інших районів тим, що у нас дуже багато літніх людей. І більшість з них залишилися вдома самі. І коли нас закидували «Градом», а на вулиці був мороз, нікому було їм допомогти. І люди об’єднувалися, збирали ці заявки, кому треба утеплитися, кому потрібна їжа, ще щось. Потім з’явився Рома, «ДоброДар».
На десятий місяць повномасштабної війни жителі П’ятихаток продовжують отримувати гуманітарну допомогу та гарячі обіди.
«Прекрасна посмішка! На здоров’я, будь ласка».
Це Роман Кравченко. Голова благодійного фонду «ДоброДар» видає пакунки і фотографує людей для звіту. На вулиці черга — переважно з пенсіонерів.
«Декілька днів були у шоці, може, тиждень. І щось почали робити. Спочатку почали з цього магазину видавати те, що везло місто, люди, друзі, знайоми, якісь підприємці. Ми фасували… [У команді] Докучаєв Євген, Леонід Котенко, Антон Воробйов, Олексій Дикий, Марина Лиманська…».
— Наскільки ця допомога важлива? — питаю в однієї з жительок П’ятихаток Людмили.
— Так, дуже! Тут і цукор був, і маночка, і консерви. Добре. Щось залишаємо взапас. А скажіть, чи не можна їхніх телефонів узяти?
— Телефонів не маю…
Роман Кравченко: «У П’ятихатках — майже тисяча людей. Найменше було 350 на БАМі і 200 людей у П’ятихатках. Коли три місяці не було ні електрики, нічого… Зараз люди доїжджають, тому що жити дорого, люди повертаються до своїх хат. Приходять [за допомогою] усі. Ми намагаємося допомагати усім. І людям з низькою соціальною відповідальністю також, щоб вони не грабували, не лізли в хати. Стараємося добувати для всіх і видавати усім, щоб нікого не ображати, щоб вони нікого не ображали».
— Ромчику, чотири пакети дам — по лежачих розвезуть?
— Так, авжеж.
Настрій піднятий. Видача гуманітарки співпала з Днем Святого Миколая.
Отримувачка допомоги: Я рада і щаслива бути фотомоделлю. Дякую! Зі святом вас усіх!
Роман Кравченко: «Авжеж гуманітарна допомога потрібна. Навіть молоді люди без роботи, тому, ми вважаємо, що це потрібно».
— Загалом скількох людей вже вдалося охопити або пакунків видати?
— По наших списках — понад 5 тисяч людей.
— Люди різні бувають. Можливо, хтось і зловживає. Так, є і шахраї. Зараз ми ведемо списки, контролюємо, хто де проживає. Всі люди різні. Буває, що приходить жінка, а через годину приходить чоловік і бере другий пакет. А бувають інші люди: у WCK (World Central Kitchen, з якою співпрацює «ДоброДар») такі правила, що вони возять і гарячі обіди, і продукти довгого зберігання. І вони не мають пересікатися. Сьогодні був такий випадок, що жіночка взяла пакет, потім за пів години повернулася і каже: «Ні-ні-ні, я ж беру гарячі обіди, тому я повертаю пакет».
«Особисто я поїздив вже по світу і розумію, що там, де народився, там і пригодився. Та емоція, яка приходить від людей, дорожче ніж гроші».
— Жіночко, жіночко, йдіть-но сюди!
— Це мій пакетик?
Олімпіаді Поздняковій за вісімдесят. Зранку вона пішки здолала два кілометри, щоб отримати продуктовий пакет. Колишня працівниця інституту машинобудування завбачливо взяла з собою тачку. Але нам по дорозі — вантажимо кравчучку у багажник. Ада — так коротко просить називати себе жінка — сідає ззаду.
— Як ви приїхали туди, до того місця, де допомогу роздають?
— Я пішки ходжу, у мене ноги хороші. У мене очі погані. А все інше добре… Ну нічого! Переживемо! От тільки щось телевізор сьогодні не вмикається, не працює…
«Дах вже відновили майже. Снаряд влучив…»
— Ви показуйте, куди йти?
— Сюди йти, (у під’їзд) навпомацки. Сходи рахую. Ой, моє повне ім’я — Олімпіада Григорівна. Я з 1936 року. Віднімайте, я пробувала віднімати на рахівниці. Я закінчувала Львівський політехнічний інститут, економічне відділення, і все життя пропрацювала провідним економістом у ПТІМАШі, їздила і у Ленінград, і у Москву, в міністерства.
— Що скажете зараз про те, що зараз роблять росіяни проти України?
— Це все Путін. Маленький, і така жорстокість, настільки розвинута ненависть, бажання загарбати. А на Україні він би не зупинився. Ми, звісно, його переможемо. Але якби він захопив Україну, він пішов би далі. Головне, бродить по Уралу і радіє, що йде війна. Нелюдський стан його душі і мізків. Йому подобається вбивати.
Волонтерська команда «П’ятихатки-БАМ» нещодавно переїхала з центру селища — розмістилася у приміщенні між П’ятихатками та БАМом. Тут нас зустрічає волонтерка Тіна Пироженко. І одразу пропонує гарячий чай.
— Фотографувати можна?
— Так, але у нас безлад!
Зігрітися прийшли волонтери-будівельники у яскравому спецодязі. Теж місцеві. Закривають людям пошкоджені вікна.
«У порівнянні з тим, що було, у нас тихо зараз. Зовсім спокійно. Ми їздимо ще туди, на північ, Руська Лозова і далі. Там вже чути, що гепають».
У Сергія Байрачного обстрілом зруйнувало квартиру. Сім’я евакуювалася.
«Туди був приліт, під саму квартиру на першому поверсі вона знаходиться. Стіну трошки вибило, несучу. У квартирі там отаке все, попідривало. Одна кімната залишилась ціла з трьох кімнат квартири. А далі все треба заново відновлювати. Коли це буде, ніхто не знає».
— Самостійно відновити це житло неможливо?
«Ні-ні, несуча стіна пошкоджена. Там без спеціального обладнання ніяк. Мають домкратами вижимати плити, тому що 5-поверховий будинок, і несуча плита якраз на цій стіні. Якщо нічого не зробити, може і під’їзд, повністю рухнути.
— Таких історій, як ваша, багато в П’ятихатках? Це дясятки?
— Дуже багато, так! У нас є зруйновані будинки, Вальтера, 11, теж по тій же вулиці. Та і багато влучань. Напроти школи, де ми тільки що були. Попало в дах, зруйнувало три поверхи. Тобто повністю з одного боку руйнування відбулося.
Треба щось робити, правильно? Сидіти вдома теж негарно, коли люди потребують допомоги. От Костя, що в П’ятихатках, він робить усі поверхи, може, ззовні робити. Ми робимо, коли маємо доступ у квартиру. Усі поверхи теж.
Костя, якого згадує Сергій, — це Костянтин Воронкін. Він безплатно закриває вибиті вікна на найвищих поверхах, займається ремонтами та виконує дрібніші задачі.
— Про вас ходять легенди як про людину, яка може все.
— Ну ми не тільки вікна закриваємо, загалом як волонтери і холодильники миємо, якщо потрібно, речі відправляємо за кордон. Те, що треба, з тим і допомагаємо. В основному це дахи, вікна, багато ключів від квартир у нас, як і у багатьох, хто тут лишився. Якісь прохання, різного характеру. Стараємося сумлінно це робити, багато довіряють. В принципі тут і до цього усі нас знали. Є довіра, стараємося його оправдати.
— Ви місцевий житель, так?
— Так-так! Я тут і народився, і діти мої тут ходять до садика, до школи. І директор знає. І на спорткомплексі працював. Уцілому так склалося, що почали допомагати. І воно якось пішло-пішло. У нас в принципі мікрорайон такий. Наші однокласники і на секцію ходили разом, і досі ми дружимо. Такий мікроклімат особливий. І не знаю, можливо, це від себе залежить. Хтось акумулює навколо себе певні якості, енергію, але у нас такий район, усі одне одного знають. І добрими справами прославитися можна, і поганими. Все одразу доходить до усіх.
За двадцять хвилин розмови біля місцевої аптеки довелося тричі перериватися — усі хотіли потиснути Кості руку.
Костянтин Воронкін: «В цілому все нормально, усі думали, буде гірше. Не буде опалення… Здрастуйте! Є будинки, які сильно…»
Перехожий: Я підійду, скажу дякую, без усякого. Дякую, Костю! (тисне руку).
Костянтин Воронкін: «Є будинки, які сильно пошкоджені, у цілому, я б сказав, нормально. Тим більше, цегляні будинки, вони відбудовуються, як на мене, швидко».
Архівні відео Костянтина: «Отака робота у нас! Трохи зруйнований балкон. А що робити? Доводиться трудитися!… Допомагаємо. Вікна забиваємо. Холодильники чистимо. Речі забираємо. Кому що треба, звертайтеся!»
— Найбільші які ушкодження ви бачили за цей час? Той, де кут зруйновано, напевно, неможливо відновити.
— Костянчику, привіт!
— Так, привіт!
— Та ні, у нас у П’ятихатках усе можливо відновити. Це панельні будинки на Салтівці, на Ужвій, де складаються панелі, у нас все підлягає відновленню, тільки б усе стабілізувалося і все було нормально. Ми не рахуємо, ні перед ким не звітуємо. Робимо і все. Немає цілі, щоб нам хтось донатив. Просто робимо і все. Навіть просили у п’ятихатській групі, щоб нам скидали гроші, у нас такої мети немає. Те, що нам приходить, ми за рахунок цього і тримаємося. Якісь надходжень зверху у нас немає, зарплатні, нічого. Просто якась така взаємовигідна ситуація.
Але повернімося до Андрія, Тіни та Сергія.
Сергій Байрачний: Віто, ти пам’ятаєш, коли ми вивозили склад медикаментів? Їздили, коли стріляли, нам прийшлося вивозити з П’ятихаток склад медикаментів… І ось ми з нею удвох два дні вивозили, у броніках, все як положено. Каски, броніки…
У команді волонтерів Вікторія Кравченко — парамедикиня. Вона збирає для мешканців необхідні ліки і має навички надання першої допомоги. Знання, колись отримані на курсах медсестер, у березні їй довелося застосувати на практиці.
«Якщо вже вирішила залишатися тут, незважаючи на обставини, вирішила допомагати людям, тим більше, що насправді з другого дня війни селище було ізольоване від міста повністю. Найскладніше було в березні-квітні, коли сюди не їздили ані швидкі, ані «Червоний Хрест». Забрали лише поранених. У мене на рахунку троє врятованих поранених. Люди, яким я надала першу домедичну допомогу. Всі вони живі, всі вони проходять зараз реабілітацію. Дві травми були отримані на вулиці, це осколкові поранення. Одне було з повною ампутацією частини стопи, друга була політравма, барична травма руки і два осколкових поранення. І третє було поранення вдома, коли поряд вибухнула міна і осколки залетіли в хату. Жіночка отримала поранення в спину».
З війною можливості отримання медичної допомоги у П’ятихатках зменшились, зауважує Вікторія. Ще одне її спостереження: почасти люди поспішають з ліками, коли можна обійтися без них.
«А люди, які залишилися, звісно, на фоні стресів, ситуації, яка відбувалася навколо, погіршилося харчування, почалися прояви різних хронічних хвороб, тому було дуже важко. Просто, знаєте, в кризових станах вони хапаються за що? Звикли за пігулку… З чим я стикнулася, коли були запаморочення влітку, люди навпаки давали сосудорозширяючі препарати, які в цій ситуації протипоказані. Просто були ситуації, коли мені допігти п’ять метрів — а у людини повний рот валідолів, корвалбатів і всього такого, замість чашки гарячого міцного чаю, який потрібен в цій ситуації».
У волонтерському штабі зустрічаємо Сергія Середенка. Він один з перших поранених у П’ятихатках.
«Хто називає мінометний обстріл, хто як коврові міни, схоже, начебто як піхотні були. Вони стелилися вогняним ковром над землею, тому буквально долі секунд, я не встиг, на роботі був,з роботи виходив, буквально і потрапив. Не встиг навіть зреагувати, це долі секунд були. Мене по тілу уламкові поранення і ліва рука, шматка кості у передпліччі немає. У мене стоїть там пластина металева. Нічого, поранений дійшов додому, у шоковому стані був, хвилин 15 на землі провалявся, потім дійшов додому, вдома сусіди викликали швидку, і забрали мене в обласну четверту лікарню на операцію одразу, зробили операцію, як кажуть, м’ясо заштопали, а кості наростуть. Два тижні я пролежав, тому що було і тяжко ходити, а чотири місяці у мене ліва рука не працювала зовсім. І те, мені зробили операцію, поставили пластину металеву і один уламок не прибирали, тому що його не можна чіпати».
Але допомоги у П’ятихатках потребували не тільки люди. Після перших хвиль евакуації волонтери зрозуміли, що у селищі залишилося чимало собак і котів.
«Більшість людей, яким довелося евакуюватися, з якихось причин не змогли забрати своїх тварин. Деякі думали, що вони виїжджають на день або на два, тому залишали тварин у зачинених квартирах. Це найжахливіше, звісно. Деякі просили сусідів годувати. Деякі просто виносили на вулицю і випускали».
Допомагаючи тваринам, Тіна Пироженко дізналася багато нового про людей.
«І в якийсь момент виявилося, що у нас дуже мало людей і величезна кількість кинутих тварин, у тому числі у квартирах. І, на жаль, є квартири, де тварини загинули, тому що не було можливості їх знайти у той момент. Були обстріли, волонтери, яких було небагато, займалися людьми у першу чергу, ніхто не бігав по квартирах, не прислухався, хто мявчить. У якийсь момент ми зрозуміли, що тварин дуже багато, їм усім потрібна допомога, вони усі голодні. Тому ми активно займаємося допомогою тварин. Ми привозили і привозимо корм і роздаємо опікунам, які займаються усіма тваринами сусідів або яких випустили і вони живуть на вулиці».
Фрагменти відео з групи П’ятихаток під час війни: «По під’їзду маленький вовк бігає! Пес! Схожий на вовка».
На зупинці годують кішку: «Кіс-кіс-кіс».
«Яскравий приклад. У нас є у П’ятихатках квартира, де на першому поверсі досі живе собака. Вона живе сама у квартирі, слава Богу, було розбите вікно на першому поверсі. Тому сусіди годували через вікно собаку. Зламати чужу квартиру ніхто не може. Але собаці дуже пощастило. Там були кішка і собака, кішка через вікно вилазила, а собака тільки з вікна нам гавкала, сусіди їй кидали через вікно… Коли я дізналася про це, я у соцмережах підняла скандал, намагаючись знайти господарів і якось вирішити це питання. Чесно, господарі були зовсім не раді, сказали, що це не моя справа. Але відтоді приїжджають їхні родичі, пару разів випускають собаку і навіть випускають її погуляти».
— Але скільки така ситуація тривала?
— Місяців п’ять. Так… Є набагато легші ситуації, коли кішки сидять самі у квартирах, і волонтери просто приходять, у мене є купа ключів, я йду, відчиняю кожну квартиру, годую кішок. Нещодавно ми прилаштували кішку, вона стара, їй 16 років, прилаштувати комусь 16-річну кішку неможливо, тому що ніхто не хоче до неї звикнути, а потім вона закінчиться… Вона жила сама, причому їх там було спочатку двоє, але одна померла від старості. Там немає опалення, побиті вікна, але вже з вікнами все у порядку. І ми дуже довго намагалися знайти хоч якусь допомогу для неї, тому що я приходила її годувати, а вона біжить за мною слідом — не кидай мене, я піду з тобою. І нарешті знайшлися добрі люди, які сказали, звісно, ми готові, нехай живе у нас. Це таке невелике свято. У Мані тепер новий дім.
Після контрнаступу Збройних сил України п’ятихатські волонтери встигли відвідати не одне село деокупованого прикордоння. Там є люди, які опікуються тваринами усього села. Тіна радіє. Несподівано для себе вона отримала від благодійників запаси кормів.
«Та сама Руська Лозова, туди ми постійно возили корм, і зараз ми їдемо далі, я не називатиму села, але це те, що розташоване просто під кордоном. Туди ми теж обов’язково веземо корм, тому що прекрасно розуміємо, що велика проблема прогодувати цих тварин. На початку люди самі, хто скільки може, хто грошима передавав, ми купували корм, хто передавав поштою, іноді приїжджають волонтери і привозять із собою корм, це чудово. А нещодавно нам дуже пощастило, я якимось чином на Facebook виграла у організації NOR DOG, яка займається більш масово підтримкою тварин в Україні, це норвезька організація, ми примудрилися виграти конкурс і отримали близько тонни кормів для собак і близько тонни кормів для котів. Це дуже круто! Цього не вистачить майже ні на що. Це, чесно кажучи, на три поїздки у три села. І те, усім не вистачить. Але у нас є якийсь обсяг, і ми можемо підтримати як наших п’ятихатських тварин, так і коли веземо допомогу кудись ще».
Ксенія Чешко: «Я пам’ятаю, як Тіна Пироженко розповідала, що її дуже здивувало, як поділилися люди, яких вона знала, на тих, хто допомагав, і тих, хто ні».
Тіна Пироженко: «Дивовижно насправді, наскільки деякі люди, про яких навіть не міг подумати, наскільки вони віддають себе і наскільки вони готові допомагати іншим. Доглядали літніх сусідів, допомагали розносити продукти, утеплити… До війни у нас була маса знайомих, прекрасних і приємних людей, і були люди, до яких усі ставилися не дуже добре, а вони виявилися найбільшими людьми, з величезним серцем».
— У деяких людей є залежність від волонтерської допомоги. Як ви не втрачаєте цього ентузіазму?
— Так, на жаль, чомусь вважають, що ми зобов’язані. І якщо ми даємо чогось менше, можливо, ми навіть забираємо собі. Хоча навіщо нам стільки?… Якось мені подзвонили, каже: «Тіночко, у тебе ж є собака, а візьми у мене, будь ласка, крупи, у мене по 15 кг рису, пшонки, гречки». Я кажу: а навіщо ж ви все це берете? «Так дають же».
Поранений у перші дні вторгнення Сергій Середенко теж приєднався до волонтерів. Прийшов, щойно зміг ворушити рукою.
«Допомагаю, так. У силах своїх можливостей я приходжу сюди допомагати…».
Щоб відповісти на питання, як вистояли П’ятихатки, йому вистачило кількох секунд.
«Люди. Все люди… І у теробороні дуже багато, і в армію пішли дуже багато народу. Це наша Батьківщина. Все».
Те саме, прощаючись, говорить і Олімпіада Позднякова.
«Українці — це народ непереможний. Його можна вбити, але змусити українця жити, як раби, не вийде ні у кого. Ми на смерть підемо, але будемо захищати себе».
Як гольф-клуб став прихистком для жителів П’ятихаток і на який день після російського вторгнення його власник взяв у руки зброю — у наступному випуску подкасту слухайте розмову з харківським бізнесменом та волонтером Юрієм Сапроновим.
Подкаст «Воєнний Харків: як вистояли П’ятихатки» Тетяни Федоркової та Ксенії Чешко створено за фінансової підтримки Європейського Союзу і Федерального Міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ). Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie/ Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу і Федерального Міністерству економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ).