Будинок «Слово», «Вампіри», підземні ритми рок-клубу: Харків у фокусі іноземних медіа
В огляді іноземних медіа на MediaPort — публікації останніх тижнів, в яких згадується Харків.
1
«Сталін змусив замовкнути цих письменників. Війна зробила їх знов відомими», — пише The New York Times.
Автор проводить паралелі між «Розстріляним відродженням» та сучасністю, російсько-українською війною, наголошуючи, що у пошуках українського коріння та ідентичності багато людей, особливо молодь, звертається до періоду, в якому творили Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Микола Куліш та інші митці з будинку «Слово» — житлового кооперативу у Харкові, осередку української культури та літератури, який знищила радянська влада.
Нині життя письменників будинку «Слово» відображають у мюзиклі, художньому фільмі, лінії одягу, що має символічні сліди від куль.
«Це великий тренд», — каже Ярина Цимбал, авторка антології української літератури 1920-х років «Наші двадцяті». Вона зазначила, що попит на проєкти про митців надходить «звідусіль: від видавництв, журналів, театрів».
Раптова зацікавленість після століття мовчання відображає ширше явище у воєнній Україні. Багато людей звернулися до української культури — таких як народні пісні, поезія та забуті художники — щоб утвердити свою ідентичність і протистояти спробам Москви стерти культурну спадщину їхньої країни.
Але історія митців особливо зворушила українців, адже вони сприймають її як попередження про те, що може статися, якщо Україна програє війну: знову може настати епоха придушення їхньої культури».
Статтю супроводжують світлини з вистави «Ти Романтика», режисера та засновника проєкту «МУР» Олександра Хоменка, яка розповідає про життя представників «Розстріляного відродження». Завдяки репу та іншим музичним засобам вона звучить актуально для молодої аудиторії:
«Що вони шукають у цій історії про «Розстріляне відродження», так це натхнення продовжувати боротьбу, — сказав Олександр Хоменко, режисер мюзиклу. — Вони не хочуть, щоб історія повторилася».
За словами режисера, навіть за часів незалежності українська культура була наче у тіні російської, вважалася «нудною» і не привертала уваги широкого загалу. Після повномасштабного вторгнення все змінилося. Якби не втрачене покоління письменників, історичний шлях України міг би бути зовсім інший:
«Україна могла б процвітати, — сказала 40-річна Наталія Ковальчук після показу фільму про Будинок «Слово». — Якби вони жили сьогодні, якою була б наша культура? Якими іншими ми були б? Це пробирає до кісток».
Як і багато хто в Україні, пані Ковальчук зараз боїться, що історія повторюється. У сучасній війні загинули десятки українських культурних діячів, що стримує культурний потенціал країни. Їх називають «Новим Розстріляним відродженням». Наприкінці мюзиклу про Будинок «Слово» у Києві актори були одягнені в чорні футболки, на яких були надруковані імена нещодавно загиблих митців, що створює прямий зв’язок між двома поколіннями творчих діячів».
Під час російського повномасштабного вторгнення будинок «Слово» зазнав пошкоджень через російські обстріли Харкова. У 2020 році Харківський літературний музей придбав одну з них, щоб надавати тимчасове житло митцям і культурним дослідникам. Христина Семерин, одна з таких дослідниць, каже: «Я дуже натхненна тут <..> Ця спадщина 1920-х років наче відлунює в тобі».
2
The Telegraph публікує репортаж з майстерні дронів, що створює ударні дрони «Vampire». Це історія про те, українську зброю, що рятує життя військових і має випередити росіян:
«У таємному підземному місці оператори дронів, кодові імена яких «Художник» і «Пілот», чекають, поки рація не затріщить від перешкод зв’язку із наказом атакувати.
Вони поспіхом роблять останні налаштування смертоносного пристрою, перш ніж його пропелери загудуть і він підніметься в небо.
За 15 хвилин вони доправляють його до цілі — загону російських солдатів, що ховаються в зруйнованому будинку на лінії фронту під Харковом.
«Вампір» або «Баба Яга» — як його називають солдати Москви на честь відьми з фольклору, яка літає вночі і пожирає дітей, — скидає протитанкову міну, яку він переніс через нейтральну зону».
«Вампір» — один з перших масово вироблених дронів, що використовуються українською армією для ударів без ризику для життя солдатів, які за чисельністю значно поступаються силам Москви:
«На початку ми повністю покладалися на комерційні дрони, але цієї весни ми почали власне виробництво», — пояснює Істек, інженер з бригади «Хартія».
«Ініціатива прийшла від керівництва бригади. Вони мали чітке бачення — врятувати життя наших людей. І немає простішого і ефективнішого способу, ніж удосконалення технології».
У статті звертається увага на розбіжності між США та Україною у питанні зниження мобілізаційного віку. Партнери неодноразово вказували на необхідність залучення чоловіків віком 18-25 років. Джерело в Офісі президента Зеленського зазначило, що немає сенсу відправляти молодиків у бій, коли Захід не виконав обіцянок щодо постачання всього необхідного обладнання та зброї для їхнього виживання. Один із героїв статті, 40-річний електрик Олександр, який очолює одну з підземних лабораторій, яка ремонтує і розробляє нові дрони для України, висловився так:
«За рік, можливо, трохи більше, ми побачимо лінію фронту без солдатів — лише роботи та пілоти на відстані. Це вже буде не так, як зараз».
3
Про життя дружин військових, довгі подорожі для короткої зустрічі з коханими, які захищають Україну, пише The New York Times у матеріалі «Побачення на лінії фронту: українські жінки подорожують, щоб зберегти любов».
З початку російського повномасштабного вторгнення в Україну багато українських сімей розділені. Це особливо гостро відчувають військові, які перебувають поблизу лінії фронту. Прагнучи зберегти стосунки та зміцнити сім’ї, жінки вирушають у ризиковані поїздки до районів поблизу фронту, часто із дітьми.
«Коли Дарина Сербин і Роман Мироненко зустрілися у театрі в Києві минулого року після короткого знайомства в інтернеті, вони мріяли про спільне життя у родинній гармонії. Однак із Романом, який зараз воює проти російських сил на передовій, ця мрія поки не здійснилася. Дарина живе сама й кожні два тижні долає довгу дорогу, щоб побачити свого чоловіка, заступника командира батальйону дронів, дислокований неподалік Харкова.
Одного холодного зимового вечора вона прибула до Харкова потягом, що віз і інших жінок, які їхали до своїх близьких на фронт. Це небезпечна подорож до міста, яке постійно піддається атакам ракет і дронів. Коли двері вагона відчинилися, Дарина вистрибнула з потяга в обійми чоловіка і поцілувала його. Коли її немає поруч, він не відчуває, що живе насправді, зізнався 38-річний Роман Мироненко… «Без неї нічого не має сенсу», — сказав він».
Харків, розташований поблизу лінії фронту, перетворився на місце для побачень. Дружини та кохані воїнів часто везуть із собою власноруч приготовлені смаколики, щоб позбавлені турботи військові знов змогли відчути радість подружнього життя:
«Я приїхала, бо люблю його», <…> «Я його дружина і підтримка для його психічного здоров’я».
Аліна Отземко, клінічна психологиня і авторка дитячої книжки «Чому тато не вдома» і одна з героїнь статті, яка їздила до свого чоловіка дев’ять разів за рік, поки той захищав Україну, завжди брала із собою свого 4-річного сина. Чоловік Аліни загинув в бою у червні:
«Тепер я розумію, що зробила все правильно <…> Добре, що не послухала тих, хто намагався мене відмовити. Це був єдиний спосіб зберегти пам’ять про його тата для сина».
У матеріалі також є історія родини харківської волонтерки Євгенії Духопельникової, чоловік якої захищає Україну. Стаття вийшла за чотири дні до загибелі Євгенії.
4
Forbes розповідає про харківський заклад Music People Club у статті «Підземні ритми України: як харківський рок-клуб підживлює опір міста».
Розташований у підвалі, він одночасно слугує бомбосховищем, безпечним місцем як культурно, так і фізично, оскільки друге за величиною місто України, розташоване лише за 30 км від кордону з росією, щодня зазнає ракетних та дронових атак з боку божевільного сусіда.
«Коли я відкривав клуб, я думав, може, зараз не найкращий час. Війна триває. Клуб, музика — якось це все одночасно?» — каже 63-річний Михайло Кранін, засновник клубу та досвідчений харківський музикант.
Пропозиція відкрити музичний заклад надійшла від 37-річного харків’янина і підприємця Віталія Рябцова наприкінці 2022 року. Українська армія щойно вибила російські війська з Харківщини після кількох місяців жорстокої окупації та боїв. Рани від виявлення катівень і масових поховань українських солдатів та цивільних у визволених територіях були ще свіжими. Тоді росія почала бомбардувати інфраструктуру Харкова, що спричинило масові відключення електрики та принесло холод і темряву у вже довгі зимові ночі. Після деяких роздумів, Кранин вирішив, що клуб потрібно відкрити. «Ми повинні це зробити хоча б для того, щоб орки побачили, що, попри їхні бомбардування й обстріли, життя триває».
Відтоді клуб провів близько 150 концертів, організовує відкриті мікрофони для молоді Харкова та кіновечори.