Часто доводиться чути від тих, хто називає себе політиками (як варіант політологами) «Давайте говорити про те, що об’єднує людей, а не про те, що їх роз’єднує».
Замислююся над змістом цієї фрази і намагаюся збагнути, як вона народилася.
Знаходжу першу відповідь: це вислів тих, хто не має власної позиції. Замість пропонування країні власної позиції (а політик мусить пропагувати власний погляд, унікальний шлях загальнонаціонального розвитку) ті, хто звик себе йменувати політиками, намагаються відшукати щось таке, що саме в цей час хочуть почути люди, доведені тими ж, хто звик себе йменувати політиками, до стану банального фізичного виживання.
Ухвалене Верховною Радою рішення про скасування виборів до місцевих рад дало ще одну відповідь. Тих, хто звик себе йменувати політиками, об’єднує палке бажання залишитися за будь-яку ціну при своїх владних кріслах. Тому і можуть замирится колись непримирінні тигрЯники з тигрЮлями, так само як “заради людей” за одну секунду примиряються колись непримиренні фельдмани з добкіними і авакови з філенками. І саме це є тим об’єднуючим чинником, який стоїть вище усіх інших. Бажання утриматися при владі і панічний страх бути від тої влади відірваним.
Тому і сваряться допоки горить ліхтарик “прямий етер”, а поза телевізійними етерами цілуються і вітають одне одного з усіма святами, ходять в гості, вихрещують дітей. То, мовляв, ми в сесійній залі вороги, а по життю – нормальні куми і друзі.
Оскільки саме такий розподіл «позицій» і дає їм можливість відчувати себе господарями на величним українським народом. Але то ненадовго, бо усі вони минущі. А ми, українці – вічні.