Ніч музеїв, подія для Харкова досить незвична, хоч і відбувається вже не вперше. У цю травневу ніч наша невеличка компанія обрала Літературний музей. Нічна програма мала загадкову назву „Санаторійна зона”. Саме те що треба. Йти недалеко – майже навпроти мого будинку. На місто насувалися сутінки. Охочі долучитися до дійства збиралися у музейному садочку. Повітря було насичене пахощами конвалій.
Для початку стомленим мешканцям мегаполісу запропонували перенести себе до Гетьманщини 18 сторіччя або перевтілитись у героїв „Енеїди”. Всіх охочих танцмейстер навчав старовинних танців у садочку музею. Хлопці і дівчата несамовито кружилися, стрибали, тупотіли, плескали в долоні з вигуками „ойра-ойра” . Моментами здавалося, що то не люди, а якійсь лісові чугайстри з русалками розважаються. Містика. Це виглядало так:
Публіка більш солідна зібралася навколо імровизованого ломберного столику за яким грали у карточну гру, популярну колись серед наших предків. Гра має назву „возик”. Як з”ясувалося, правила гри ті ж самі, що і добре відомому всім „дурні”. А от назви карт і мастей були зовсім інші. Без шпаргалки неможливо запам”ятати. Я вивчила тільки, що „дама” звалася „пані” чи „краля”, а „валет” – „вершник”, „нижник” або „хлопець”.
Коли „возик” перетворився в „дурника”, він втратив найцікавіше – фінал гри. В добрі старі часи той хто програв мав провезти на собі спочатку того хто виграв, а потім інших учасників гри. Дядько який залишився, виконав свій обов’язок, весело вигукуючи : „возик, а не коник!”
У „возика” грали авторською колодою карт у бароковому стилі із зображеннями козацької старшини.
В іншому кутку подвір”я палало вогнище, на якому варилася юшка:
Поряд спритні дівчата ліпили галушки, терли мак і змішували буряк з хроном. Одночасно вони встигали читати обрані місця з „Енеїди”, присвячені застіллям та розповідати чим можна було наїстися на слобожанському ярмарку і скільки коштувала вся та смакота.
Коли на Харків остаточно впали сутінки танцюристи, картярі, глядачі і всі охочі нарешті отримали можливість скуштувати наїдки. Вистачило всім. Але потроху. Бенкетування завершилося.
На добре нагодованих, хоч і дещо стомлених танцями відвідувачів чекало продовження програми – квести, ігри, музика, фільми.
На вході в експозицію гостей зустріла дівчина у білому халаті. Перед нею лежав стосик папірців, схожих на квитки. Тим хто до неї підходив, вона ставила питання. „Що вам більше до вподоби минуле чи майбутнє” – запитала дівчина в нас. Ми дружно обрали майбутнє. „Ну, то ви футуристи”, сказала дівчина, перебираючи папірці. „А футуристи у нас закінчилися”. Додала вона перебравши весь стосик. Але всередину пропустила. З наближенням півночи відвідувачів ставало все більше. Людей? А може серед них замаскувалося кілька десятків духів справжніх футуристів та неокласиків? Чи все ж таки серед харків”ян так багато фанатів української культури? Мабуть без чарів не обійшлося.
А що було далі? Приходьте до літературного музею, і побачите на власні очі та почуєте власними вухами. Можна вдень. Найкраще зібрати 5-6 друзів і замовити інтерактивну екскурсію. І поспішайте. Треба встигнути, поки цей острівець української культури ще діє. За чутками, нова-стара влада вже ставить питання про доцільність перебування Літературного музею у приміщенні де він працює.