Хєк – це такий спадок. Залишився мені "на згадку". Він дивна тварючка. Многранная. Розважає і дратує мене. Одночасно.
Хєк, как слєдуєт із названія, – риба. Фаміліє – Гупьошкін. В нього величезний кольоровий хвіст "під лєопарда", а сам він маненький і ніякий. З цього видно, що Хєк – самєц. Поводиться він відповідно – або милується своїм відзеркаленням у стінках "акваріуму", або спить. Спить він якось неприродньо, як на мене: просто застигає посеред свого рєзєрвуару. Кілька разів я налякалась: думала, воно копита відкинуло. Воно ж не хропе. Потім дивлюся – нічого, плаває.
Мешкає він у такому… такій скляні кулі. Кажуть, що то – такий акваріум. Швидше ваза. Хоча я знаю кількох людей, які б сказали, що це – келих.
Якось, на початку нашого знайомства, тоді Гупьошкіних була ціла родина, я їм показала банку шпротів. Ризьких. От, кажу, будете пустувати…
Це були часи, коли Хєк жив у прайді. Їх було троє хлопчиків і двоє дівчаток. Ну як дівчаток… Жінок риб′ячих. Вони розмножувались, як божевільні ксерокси. А проблему перенасичення "арєалу абітанія" вирішували в найжорстокіший і найпростіший спосіб. Канібалізм. Жерли своїх діточок. Потім я дізналась, що гупьошки саме для цього і існують. Це така м′ясна риб′яча порода, вкриті лускою мокрі кролики. Їх підсаджують до більш стриманих у сексуальному плані сородичів, вони починають несамовито плодитися, і будь ласка – маєте такий собі общєпіт, підводний Макдональдс. Це дещо змінило моє ставлення до "харошеньких рибок". На таке, стримане. З присмаком огиди.
А потім Хєк залишився один. І тепер в нього є тільки я. Доводиться шукати спільну мову. Поки що не знайшли. Триває запекла боротьба вищого інтелекту із нижчим. Я переможеною себе поки що не визнаю. Хєк теж. Хоча я пропоную досить пристойні умови капітуляції. Годувати до кінця його днів. Лампу йому залишаю ввімкненою, коли йду на роботу, щоб він не змерз. Якось мені не подобається ідея виколупувати риб′ячий трупік з-під криги. І знов-таки, його ж треба буде поховати. Не викинеш же просто у сміття. А як має виглядати погребіння гупьошкі – я собі не уявляю. То краще – хай живе.
Я йому кажу: доброго ранку там, добраніч, як ся маєш? Мовчить, падлюка. Ні, я в курсі, що риби взагалі – істоти мовчазні. Но якось мені ластой чи ще чимсь помахати можна? Неввічливість і невдячність нє способствуєт налагодженню контакту.
Тоді ось іще. Харчування. Смачного – кажу і сиплю йому їжу. Їдло його, доречі, тхне сушеними оселедцями. Я думаю, її з них і роблять. Наступного разу, як буде в мене пивна вечірка, запропоную йому полосатіков чи там анчоусів. Мені – смакує. Так от, сиплю йому його корм – ігнорує. Хєк, кажу ввічливо так, кушать подано. Хєр там. Закляк посередині і не рухається. Стукаю йому в стінку: жерти буш? Нуль на масу. Ну, кажу, як знаєш. Я на роботу пішла, у мене вибори, ніколи мені з тобою… А сама одним оком спостерігаю. Думаю, може він мене соромиться… А тоді зрозуміла. Воно тупееее. Уявляєте, навколо вас катлєти плавають, бутерброди з шинкою чи там суші (на ваш смак), а ви не розумієте, що то їжа. Що тут скажеш?
А я йому вірші читала і Вівальді вмикала. Я розумію, в нього важкі часи. Він почувається самотнім. До того ж, уявляєте, як виглядає моє обличчя з його боку акваріуму? Крізь оці скляні круглі стінки? Я в ложку дивилась на себе – жах. Не дивно, що я не викликаю в нього відчуття спорідненості. Тож, здається мої сподівання, що згодом воно зверне на мене увагу, марні. Хоча… я ж не багато хочу. Так, щоб він піддакував, коли я разглагольствую про недосконалість всесвіту. Або хоча б дивився на мене поглядом людини, яка розуміє мій біль. Так ні: кілька воно й є кілька.
От і зараз. Висить, як космонавт у невагомості. Тільки зябрами блимає… Тьху. Піду спати. Може, гаварящая риба насниться.