„…die Sonne geht auf im Osten,
Sie geht unter im Westen.
Dass muss genügen…
Und dann?
Ein Atmen.
Nur noch ein Atmen…“
Термінал D
В будь-якому транспортному засобі, що покидає Україну в напрямках престижних та розвинених країн – завжди помітна присутність українців. Вони нервують. Так і цього разу в літаку у напрямку Тбілісі, українці були показово знервовані і збуджені. В салоні літака відчувався надлишковий ажіотаж, якого ніколи не виникає, наприклад у потягах до Криму, Карпат, Польщі, коли їдеш з групою, запакованою рюкзаками, жваві закупи у duty free і інші побутові пошесті повітряного простору України і Грузії. Та і взагалі – не найкраща це опція,- покидати країну з українцями навколо.
Created with flickr slideshow.
Зав’язка.
Моя поїздка до Грузії була пов’язана з участю в молодіжному обміні, програми «Молодь в дії». Молодь з 7 країн (Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Данія, Фінляндія, Португалія) взяла участь у проекті, що складався з циклу заходів освітньо-мотиваційно-розважально-просвітницького характеру.
Перше враження
… перше враження при приземленні літака в Тбілісі – ніби нас приймають на резервний військовий аеропорт Афганістану: пустка, пустеля, недобудовані чи зруйновані будівлі, сонце кіношної «години щастя», погане покриття злітно-посадкової смуги, яке відчуваєш кожною жилкою, степові ландшафти. Все це закладається в фотографічну пам’ять і осідає в підсвідомості. Приземлилися. Виходимо в місто і перші люди, що зустрічають нас в місті – таксисти і товпа ромів, що жебрають тут поблизу «і беруть навіть російські рублі»…
Грузія – це…
Це дорогі європейські, американські та азійські автівки на вулицях розбомблених міст і містечок. Через низькі тарифи на «разтаможку».
Це стріт-рейсінг на вулицях в денний час
Це дивна суміш азійськості та європейськості
Це одна центральна вулиця міста, вилизана до блиску і всі інші, залишені у занедбаному стані
Це п’яті айфони місцевих мешканців в злиденних кварталах міст
Це портрети Сталіна біля окремих меморіалів 2-ої Світової Війни (вірніше її радянської частини)
Це вулиці завалені дровами. В підготовці до зими.
Це пропахлий димом одяг від вечірньої прогулянки містом. Самоусвідомлення себе шматком смаженого на барбекю м’яса.
Це абсолютно інакша культура виробництва їжі та процесу її вживання.
Це бідність.
Це велодоріжки в місті і 10 велосипедистів на них за весь день.
Це сучасне мистецтво і сучасні музеї.
Це поновлені та шановані історичні пам’ятки.
Це коли ти, українець, спілкуєшся із молоддю і відповідними працівниками установ та організацій – англійською, а не російською. Тому що вона є пріоритетніша для них і тебе.
Це старий грузин, який тебе зупиняє, запрошує до себе і пригощає, розповідаючи родинні історії та переповідки про сина, який живе в Україні і не приїздить додому вже 20 років.
Паті-хард:
Перші пару днів я був глибоко розчарований гіперболізацією досягнень «режиму» Саакашвілі в Грузії. Я не міг врубатися в невідповідність очікуваного і бажаного – реальності.
Моє найгірше припущення про Грузію при виїзді з України було таким: команда молодих лідерів та «ефективних керівників» отримала владу і займається бізнес-проектом «Строим новую страну» (с), відмиваючи бабло на всіх рухомих і нерухомих фін потоках, контролюючи їх розподіл.
Припускаючи наївність туристів та журналістів та «щастя в їхніх очах» при оцінці рівня розвитку/реформ/щастя в Грузії, я собі уявляю якогось заїжджого гостя, який заїхав до Харкова та милується Парком Горького або вулицею Клочковською, лавочками харківського метро за 60-90 тис. грн. за штуку. Гість не буде мати уявлення, що в Парку Горького ремонти і облаштування «диснейленду» зроблені за мільйонні тендери, розпиляні між собою близькими до “бдящих режим” людьми. Гість не матиме уявлення, що в вилизаному до блиску парку, в 2010-му людей «чорнорубашечники» виганяли кулаками, «зачищаючи місце для ремонту».
Приблизно такі аналогії я приводжу і на Грузію та її «блискучий успіх», розуміння якого могло б виникнути у мене як у «заїжджого».
Скільки заплатили тим журналістам?
Десь роки два так точно я живився виключно інформацією зі ЗМІ, періодичних видань і соц. медіа. І все це щастя про «МВС зі скляними стінами», «ліквідацію корупції», «спрощення дозвільної системи» завжди викликало у мене якесь внутрішнє зацікавлення та бажання перевірити що там і як. Тим паче всі ці соплі в статтях штибу «у Грузії вийшло…» закреслювалися ессеями Ярослава Грицака, фотками облупленого найбільш високогірного села Європи ( http://photomaradona.com/novyny/gruzia/), деяких інших розвідок і, зрештою, завжди давали підстави для сумнівів в успішності реформ режиму…
Перед очима стоять заголовки деяких українських Інтернет-ЗМІ та деяких журналів: «Чому у Грузії вийшло»… «Передовий досвід Грузії» в прогресивних друкованих українських виданнях. Мене завжди дратували сентиментальні, побудовані на емоціях, статті журналістів в муркаючо-пупсиковому тоні тотального захоплення від візиту або перебування в Грузії. Як кажуть в народі «і на очах у них було щастя…» Дивний збіг обставин: найбільш чітка асоціація з матеріалами такого формату у мене прив’язана до матеріалів про Грузію. Я не буду (хоча міг би) навести конкретні посилання.
Після відвідин Грузії, знайомства із реальним станом речей, відвідинами периферії у мене виникає питання: «скільки заплатили цим журналістам?». Матеріали у вигляді сентиментальних необ’єктивних соплей, я ніколи цим ресурсам не подарую. Чого і Вам бажаю. Менше з тим.
Но не тут то было…
Але я читав міжнародні рейтинги та звіти урядових та неурядових організацій.
Знаючи, що такі рейтинги не можуть будуватися на порожньому місці, я схильний їм довіряти і вважати, що попри всі зловживання та недоліки «оновленої» влади в Грузії, там відбулося «Покращення» (в природньому і позитивному сенсі цього слова).
І довіряючи цим міжнародним рейтингам та звітам, я, намагаючись дати пояснення бідності і необлаштованості, яка оточувала мене в Грузії, я знаходжу лише один факт, який надаватиме виправдання, на мою думку, жалюгідному стану держави: стан Грузії до реформ Саакашвілі був катастрофічний, а рівень життя – неспіврозмірно гірший, ніж навіть в Україні і її периферії. Тому нинішній стан Грузії, що так позитивно оцінюється людьми та організаціями є прийнятним і заслуговує схвальної оцінки в порівнянні з минулим.
Найцікавіші речі лишаються поза кадром…
Маю таку звичку до подорожування: в кожному незнайомому місті намагаюся якомога більше побачити. Відстаю від групи і блукаю сам. Речі, які зазвичай залишаються поза туристичними маршрутами: порожнеча, невідомість, побутова рутина туристичних перлин, щоденний «наліт» на будівлях і вулицях міст – дозволяють проникнути у внутрішнє життя цих міст, відчути його по-справжньому.
Так було зі Львовом, Кам’янцем, Києвом, Севатополем і Івано-Франківськом, Хмільником і Сумами, Полтавою і Вінницею, Варшавою, Берліном, Мюнхеном, іншими.
Не стала виключенням і Грузія. Варто зазначити, що найбільш приємні туристичні і світоглядні відкриття я зробив, коли «відпадав» від групи учасників і шукав речі, які мене цікавлять поза маршрутами і туристичними картами.
Зазвичай від тебе намагаються щось приховати. Або хтось просто витрачає 60 % часу прогулянок або подорожей на фото біля місцевого кактуса. Цю малу тривіальну інтимну урбаністику я завжди зневажав і , як бачу, не дарма: витиснув зі свого перебування в Грузії максимум: знайдені закинути і занедбані храми, винарні, гарні кав’ярні, вулички міст, знайомство із випадковими людьми і теде.
Лише в Тбілісі вдалося відкрити для себе місцеву Ейфелеву вежу, будинок уряду Грузії (де у 89-му відбувалася “ніч саперних лопаток”), знову-таки, винарні =)
Висновки від цієї подорожі для себе зробив наступні:
1) Не можна робити висновки про країну за 1 або 2 містами. Треба бачити декілька міст. Тбілісі і Телаві – дві величезні різниці, які руйнують уявлення про «щастя в очах» перехожих.
2) Наступного року буде пішохідний походик 😉 to discover Georgia so deep, as you can (and even can’t imagine). До цього другого висновку я і запрошую Вас. Я організовуватиму. Приєднуйтеся!
P.S: я перепрошую, що не надіслав вам поштових листівок звідти.
Пошти там просто немає. Або вона переховується.
P.P.S: Дякую, Леся
відкривайте світ для себе та своїх близьких!
щиро Ваш, yrkovski
„…die Sonne geht auf im Osten,
Sie geht unter im Westen.
Dass muss genügen…
Und dann?
Ein Atmen.
Nur noch ein Atmen…“
Термінал D
В будь-якому транспортному засобі, що покидає Україну в напрямках престижних та розвинених країн – завжди помітна присутність українців. Вони нервують. Так і цього разу в літаку у напрямку Тбілісі, українці були показово знервовані і збуджені. В салоні літака відчувався надлишковий ажіотаж, якого ніколи не виникає, наприклад у потягах до Криму, Карпат, Польщі, коли їдеш з групою, запакованою рюкзаками, жваві закупи у duty free і інші побутові пошесті повітряного простору України і Грузії. Та і взагалі – не найкраща це опція,- покидати країну з українцями навколо.
Зав’язка.
Моя поїздка до Грузії булла пов’язана з участю в молодіжному обміні, програми «Молодь в дії». Молодь з 7 країн (Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Данія, Фінляндія, Португалія) взяла участь у проекті, що складався з циклу заходів освітньо-мотиваційно-розважально-просвітницького характеру.
Перше враження
… перше враження при приземленні літака в Тбілісі – ніби нас приймають на резервний військовий аеропорт Афганістану: пустка, пустеля, недобудовані чи зруйновані будівлі, сонце кіношної «години щастя», погане покриття злітно-посадкової смуги, яке відчуваєш кожною жилкою, степові ландшафти. Все це закладається в фотографічну пам’ять і осідає в підсвідомості. Приземлилися. Виходимо в місто і перші люди, що зустрічають нас в місті – таксисти і товпа ромів, що жебрають тут поблизу «і беруть навіть російські рублі»…
Грузія – це…
Це дорогі європейські, американські та азійські автівки на вулицях розбомблених міст і містечок. Через низькі тарифи на «разтаможку».
Це стріт-рейсінг на вулицях в денний час
Це дивна суміш азійськості та європейськості
Це одна центральна вулиця міста, вилизана до блиску і всі інші, залишені у занедбаному стані
Це п’яті айфони місцевих мешканців в злиденних кварталах міст
Це портрети Сталіна біля окремих меморіалів 2-ої Світової Війни (вірніше її радянської частини)
Це вулиці завалені дровами. В підготовці до зими.
Це пропахлий димом одяг від вечірньої прогулянки містом. Самоусвідомлення себе шматком смаженого на барбекю м’яса.
Це абсолютно інакша культура виробництва їжі та процесу її вживання.
Це бідність.
Це велодоріжки в місті і 10 велосипедистів на них за весь день.
Це сучасне мистецтво і сучасні музеї.
Це поновлені та шановані історичні пам’ятки.
Це коли ти, українець, спілкуєшся із молоддю і відповідними працівниками установ та організацій – англійською, а не російською. Тому що вона є пріоритетніша для них і тебе.
Це старий грузин, який тебе зупиняє, запрошує до себе і пригощає, розповідаючи родинні історії та переповідки про сина, який живе в Україні і не приїздить додому вже 20 років.
Паті-хард:
Перші пару днів я був глибоко розчарований гіперболізацією досягнень «режиму» Саакашвілі в Грузії. Я не міг врубатися в невідповідність очікуваного і бажаного – реальності.
Моє найгірше припущення про Грузію при виїзді з України було таким: команда молодих лідерів та «ефективних керівників» отримала владу і займається бізнес-проектом «Строим новую страну» (с), відмиваючи бабло на всіх рухомих і нерухомих фін потоках, контролюючи їх розподіл.
Припускаючи наївність туристів та журналістів та «щастя в їхніх очах» при оцінці рівня розвитку/реформ/щастя в Грузії, я собі уявляю якогось заїжджого гостя, який заїхав до Харкова та милується Парком Горького або вулицею Клочковською, лавочками харківського метро за 60-90 тис. грн. за штуку. Гість не буде мати уявлення, що в Парку Горького ремонти і облаштування «диснейленду» зроблені за мільйонні тендери, розпиляні між собою близькими до “бдящих режим” людьми. Гість не матиме уявлення, що в вилизаному до блиску парку, в 2010-му людей «чорнорубашечники» виганяли кулаками, «зачищаючи місце для ремонту».
Приблизно такі аналогії я приводжу і на Грузію та її «блискучий успіх», розуміння якого могло б виникнути у мене як у «заїжджого».
Скільки заплатили тим журналістам?
Десь роки два так точно я живився виключно інформацією зі ЗМІ, періодичних видань і соц. медіа. І все це щастя про «МВС зі скляними стінами», «ліквідацію корупції», «спрощення дозвільної системи» завжди викликало у мене якесь внутрішнє зацікавлення та бажання перевірити що там і як. Тим паче всі ці соплі в статтях штибу «у Грузії вийшло…» закреслювалися ессеями Ярослава Грицака, фотками облупленого найбільш високогірного села Європи ( http://photomaradona.com/novyny/gruzia/), деяких інших розвідок і, зрештою, завжди давали підстави для сумнівів в успішності реформ режиму…
Перед очима стоять заголовки деяких українських Інтернет-ЗМІ та деяких журналів: «Чому у Грузії вийшло»… «Передовий досвід Грузії» в прогресивних друкованих українських виданнях. Мене завжди дратували сентиментальні, побудовані на емоціях, статті журналістів в муркаючо-пупсиковому тоні тотального захоплення від візиту або перебування в Грузії. Як кажуть в народі «і на очах у них було щастя…» Дивний збіг обставин: найбільш чітка асоціація з матеріалами такого формату у мене прив’язана до матеріалів про Грузію. Я не буду (хоча міг би) навести конкретні посилання.
Після відвідин Грузії, знайомства із реальним станом речей, відвідинами периферії у мене виникає питання: «скільки заплатили цим журналістам?». Матеріали у вигляді сентиментальних необ’єктивних соплей, я ніколи цим ресурсам не подарую. Чого і Вам бажаю. Менше з тим.
Но не тут то было…
Але я читав міжнародні рейтинги та звіти урядових та неурядових організацій.
Знаючи, що такі рейтинги не можуть будуватися на порожньому місці, я схильний їм довіряти і вважати, що попри всі зловживання та недоліки «оновленої» влади в Грузії, там відбулося «Покращення» (в природньому і позитивному сенсі цього слова).
І довіряючи цим міжнародним рейтингам та звітам, я, намагаючись дати пояснення бідності і необлаштованості, яка оточувала мене в Грузії, я знаходжу лише один факт, який надаватиме виправдання, на мою думку, жалюгідному стану держави: стан Грузії до реформ Саакашвілі був катастрофічний, а рівень життя – неспіврозмірно гірший, ніж навіть в Україні і її периферії. Тому нинішній стан Грузії, що так позитивно оцінюється людьми та організаціями є прийнятним і заслуговує схвальної оцінки в порівнянні з минулим.
Найцікавіші речі лишаються поза кадром…
Маю таку звичку до подорожування: в кожному незнайомому місті намагаюся якомога більше побачити. Відстаю від групи і блукаю сам. Речі, які зазвичай залишаються поза туристичними маршрутами: порожнеча, невідомість, побутова рутина туристичних перлин, щоденний «наліт» на будівлях і вулицях міст – дозволяють проникнути у внутрішнє життя цих міст, відчути його по-справжньому.
Так було зі Львовом, Кам’янцем, Києвом, Севатополем і Івано-Франківськом, Хмільником і Сумами, Полтавою і Вінницею, Варшавою, Берліном, Мюнхеном, іншими.
Не стала виключенням і Грузія. Варто зазначити, що найбільш приємні туристичні і світоглядні відкриття я зробив, коли «відпадав» від групи учасників і шукав речі, які мене цікавлять поза маршрутами і туристичними картами.
Зазвичай від тебе намагаються щось приховати. Або хтось просто витрачає 60 % часу прогулянок або подорожей на фото біля місцевого кактуса. Цю малу тривіальну інтимну урбаністику я завжди зневажав і , як бачу, не дарма: витиснув зі свого перебування в Грузії максимум: знайдені закинути і занедбані храми, винарні, гарні кав’ярні, вулички міст, знайомство із випадковими людьми і теде.
Лише в Тбілісі вдалося відкрити для себе місцеву Ейфелеву вежу, будинок уряду Грузії (де у 89-му відбувалася “ніч саперних лопаток”), знову-таки, винарні =)
Висновки від цієї подорожі для себе зробив наступні:
1) Не можна робити висновки про країну за 1 або 2 містами. Треба бачити декілька міст. Тбілісі і Телаві – дві величезні різниці, які руйнують уявлення про «щастя в очах» перехожих.
2) Наступного року буде пішохідний походик 😉 to discover Georgia so deep, as you can (and even can’t imagine). До цього другого висновку я і запрошую Вас. Я організовуватиму. Приєднуйтеся! Хто зі мною?
P.S: я перепрошую, що не надіслав вам поштових листівок звідти.
Пошти там просто немає. Або вона переховується.
P.P.S: Дякую, Леся
відкривайте світ для себе та своїх близьких!
щиро Ваш, yrkovski