Блакитна стьожечка та просвердлені мізки: макаренківська комуна у цифрах

7 січня 1932 року в комуні імені Дзержинського урочисто відкрили завод з виробництва електричних свердл. Сам товариш Петровський, всеукраїнський староста, «зі словами «завод пущений» у напружений тиші перерізав блакитну стьожечку».

Описуючи цю небуденну подію, «Харківський пролетар» ледь не захлинався від захоплення. І мав для цього серйозні підстави:

«Свердла досі ввозили з-за кордону, вартістю 819 крб. кожне. Свердла ж виробу комунарів коштуватимуть 280 крб. кожне».

Пуск заводу обіцяв не лише економію коштів, а й зменшення залежності від клятих буржуїв. Про що з невимовною щирістю ляпнув під час відкриття старий більшовик Шугунов:

«Хай ваші свердла просвердлять мізки капіталістичним хижакам!»

Побажання збулося. Але з суттєвим відхиленням: багато років поспіль свердлили мізки радянським громадянам. Розповідями про чудо, що сталося на околиці Харкова: неповнолітні правопорушники, керовані геніальним педагогом, від випуску електричних свердл швидко перейшли до високотехнологічного виробництва — стали виготовляти фотоапарати.

Очищена від згадок про мудре керівництво партії і батьківську опіку «органів», ця історія дожила і до наших часів. На серйозному інформаційному сайті знайшлося ось що:

«В 1927 году в поселке Новый Харьков была создана новая коммуна имени Дзержинского. Коммуну Макаренко превратил в высокорентабельное предприятие. Воспитанники наладили производство фотоаппаратов ФЭД».

Та щастя продовжувалося недовго:

«В 1935 году Макаренко перевели в центральный аппарат украинского НКВД… Но по одной из версий, ведомство с помощью отставки Макаренко «рейдернуло» прибыльное предприятие».

Але як можна було «рейдернути» своє? Комуна належала ДПУ УСРР від початку. Вона була створена за ініціативою чекістів, на їхні гроші і під їхнім керівництвом. Ба більше: згідно з висновками Дзержинського райкому партії, «в работу коммуны механически были перенесены методы работы аппарата ГПУ».

Ці висновки партійці зробили влітку 1934-го, після ґрунтовної перевірки як навчально-виховної, так і виробничої діяльності комуни. Її результати, викладені на дев’яносто п’яти сторінках машинопису, перекреслюють навхрест міф про видатного організатора прибуткового підприємства. 

Коли з’явилися перші «ФЕДи», комуну очолював Ісак Тепер, людина з такою яскравою біографією, що краще залишити її для окремої книжки.

Безпосередньо фотозаводом, що входив до складу комуни, керував такий собі товариш Гросицький. А Макаренко до виробництва фотоапаратів мав лише опосередкований стосунок — постачав туди робочу силу. І геть не найкращої якості: «коммунары получают только массовую квалификацию — знание лишь одной операции».

Перші «ФЕДи» виготовляли, насправді, переважно дорослі дяді і тьоті. І партачили вони так, що аж гай шумів:

«Брак по отдельным деталям доходил до 20-35%, а по оптике — 35-60%».

Через що намалювалася вельми цікава хронологічна дірка: фотозавод пустили у листопаді 1933-го, а перші товарні апарати отримали лише у травні 1934-го.

Бракороби-виробничники виправдовувалися тим, що страждали через бракоробів-будівельників. Бо ж коштовне імпортне обладнання стояло під цілком собі радянським дахом. Тому навіть дрібненький дощик міг зупинити виробництво.

Крім того, мало місце «отклонение стен в верхней части по отношению к подошве» та «провисание железо-бетонных перекрытий». І, замість родзинки на тістечку: «построенный по технически безграмотному проекту запасной резервуар для воды после наполнения водой разорвался».

Так само можуть розірватися і мізки, коли хто захоче виявити, чи й справді було прибутковим виробництво фотоапаратів. Бо для цього треба знати собівартість одиниці продукції. А з нею проблеми:

«Отметить безответственное отношение руководства коммуны к вопросу об исчислении себестоимости продукции — полное отсутствие сведений по себестоимости фотоаппарата!»

З собівартістю продукції електро-інструментального заводу справи складалися інакше: там було навіть кілька цифр — планова і реальна. Електро-свердлувальна машинка ФД-3 мала б обходитися у 177, 10 карбованців, а обходилася у 225, 93 карбованця.

Але й останню цифру начальник планового відділу категорично відмовився завірити своїм підписом. Бо щиро вважав, що собівартість ФД-3 ще вища! Але наскільки, точно не знав. Треба бути економічним генієм, аби за таких умов впевнено говорити про прибутковість підприємства!

Та у липні 1934-го про неї ніхто й не говорив. В набитому по вінця цифрами райкомівському звіті цей показник відсутній взагалі. Натомість партійці воліли казати про дику, навіть за радянськими мірками, штурмівщину.

Ось якими цікавими темпами виконувався липневий план по випуску свердлувальних машинок: перша п’ятиденка — 0 штук, друга — 7, третя — 83, четверта — 192, п’ята — 583 штуки!

Так само «тіпалося» у липні 1934-го і виробництво фотоапаратів: перша п’ятиденка — 10 штук, друга — 7, третя — 47, четверта — 105, п’ята — 231 штука.

Виконання місячного плану, згідно з висновками комісії, досягалося, врешті-решт, за рахунок «применения большого количества сверхурочных работ». І ночами працювали, і по вихідних. Що підвищувало собівартість продукції і знижувало її якість.

Уявити, що за таких умов головною робочою силою комуни були неповнолітні вихованці Макаренка, просто неможливо. У закладі, що від початку задумувався як зразковий, за дотриманням трудового законодавства стежили пильно: 3,5 години на день!

Поза всяким сумнівом, виробництво тягнули на собі дорослі. Бо юні комунари станом на липень 1934-го складали лише чверть населення комуни — 372 чоловіки з 1462-х.

Інакше й бути не могло: в цей час трудова комуна ДПУ УСРР ім. Дзержинського вже офіційно іменувалася «виробничо-виховним комбінатом». Порядок слів важливий! Бо крім школи-семирічки та робітфаку, вона включала в себе електро-інструментальний завод, фотозавод, будівництво, підсобні виробництва (інструментальний цех, деревообробний цех, гараж і т. д.).

І коли б усім цим величезним господарством, дійсно, керував Макаренко, його можна було б назвати «суперменом в очках», як це зробив один харківський автор. Та, судячи з висновків високої комісії, Антон Семенович і з навчально-виховною роботою не надто добре справлявся.

Цитуємо: «комиссия отмечает неудовлетворительное педагогическое руководство учащимися» — 8,5% другорічників за підсумками 1933-1934-го навчального року. Та з іншого боку, перевірка помітила суттєвий прогрес: у попередньому «звітному періоді» таких було аж 25%. Коли перекласти на мову виробничників, четверта частина продукції — брак!

Напевне, найцікавішою цифрою «педагогічної» частини звіту є ось ця: 40 вихованців з 372–х, тобто 10,75%, ніколи не були безпритульними чи правопорушниками: до комуни їх здала рідня. Причому зробила це, «минуя обычный порядок приема через совет коммунаров, а только по запискам начальника Коммуны». Тобто «по блату».

Сувора дисципліна і робота на виробництві в очах батьків були дрібницею порівняно з тим, що дітей в комуні одягали і годували. Бо саме в часи, коли Макаренко провадив на чекістські гроші свої педагогічні експерименти, масово вимирало українське село і геть не раювало місто. Натомість дехто зі співробітників комуни міг собі дозволити утримання хатньої робітниці.

І коли задуматися про джерело коштів, на які заснували цей «виробничо-виховний комбінат», постане те саме питання, що і у випадку з усіма іншими радянськими досягненнями: якою ціною?

Читайте інші статті Едуарда Зуба.