«Аутоагресія вирішилася любов’ю, теплом і безпекою»: харків’янка Олива Чернова про всиновлення під час війни Інтерв'ю
Харків’яни Дмитро та Олива Чернови цьогоріч офіційно стали батьками чотирирічної Лії. Пара планувала всиновити дитину ще з 2019 року й готувалася до цього. У дитячому будинку майбутнім батькам сказали, що у дитини є проблеми зі здоров’ям: вона страждає на аутоагресію (самоушкоджувальну поведінку). Від дівчинки відмовилися шість пар, але не Чернови. За понад п’ять місяців Лія стала спокійнішою, подолала аутоагресію та навчилася висловлювати емоції й бажання, розповіла Олива. Про всі етапи всиновлення та адаптації родина розповідає у своєму відеоблозі в Instagram та TikTok. Як війна в Україні вплинула на процеси всиновлення, перед якими труднощами постають майбутні батьки та як блог родини допомагає майбутнім опікунам і всиновлювачам, Олива Чернова розповіла «МедіаПорту».
Наскільки актуальне питання всиновлення та опіка дітей зараз? Чи стало складніше зробити це під час повномасштабної війни?
Це було потрібно ще на позавчора. Це було потрібно і важливо завжди. З початком повномасштабного вторгнення всиновлення і взяття під опіку дітей збільшилось утричі. Це дуже класно, але, мені здається, це все одно мало, тому що зазвичай усі хочуть здорову маленьку дитину. Одну, максимум — дві. Люди забувають про те, що існують сімейні групи дітей, яким також потрібна допомога. І якщо ви, наприклад, не можете взяти дитину чи багато дітей всиновити, взяти під опіку, можна стати наставником для дитини, допомогти навіть не забираючи дитину додому. Просто можна допомогти їй фінансово, порадами, можна приїхати до дитини й стати наставником у прямому і переносному сенсі, бо багато дітей підлітків, які не адаптовані, вони поняття не мають як їм виживати після того, як їм за рік чи два доведеться піти з дитячого будинку, бо їм вже виповнилося 18 років. Це дуже важливо, особливо під час повномасштабного вторгнення і взагалі у такій складній ситуації у світі в цілому.
Мені писали підписники, що їм не дали дитину до того, як вони офіційно отримають документи на всиновлення, а нам дали дитину, бо ми зробили тимчасову опіку. Нам казали на курсах, що так і буде, що ми не маємо права забрати дитину просто так, але, зробивши опіку, ми забрали дитину. Мені здається, що саме через те, що ми під час повномасштабного вторгнення це робили, це трохи спростило ситуацію. Можливо, нам просто пощастило.
Я не можу сказати за усіх, але те, що стало складно всиновити дитину під час війни з тим, що збільшилася утричі кількість охочих стати батьками, це справді так, а кількість дітей, наскільки я зрозуміла, не дуже збільшилася. І найголовніша проблема в усиновленні, взятті під опіку полягає у тому, що у тисяч дітей просто немає статусу. Дитинка у дитячому будинку, але ти не можеш її ні всиновити, ні взяти під опіку — нічого. Вона просто сидить і чекає на свій статус.
З якими труднощами, складнощами можуть стикатися майбутні батьки?
Якщо говорити про момент підготовки, то це — нескінченні бюрократичні кола пекла, тому що ти не знаєш, що тебе чекає на іншому кінці дроту, коли ти дзвониш і питаєш про дитину. Ти не знаєш, скільки триватиме збір документів, чи будуть сьогодні прийомні години у служби у справах дітей (наприклад, у нашому, у Чернівцях, — прийомні години для майбутніх батьків дві чи три години у понеділок і дві-три години приблизно у четвер). Людей, мабуть, не вистачає, не знаю. Бюрократія — це найскладніше.
Найскладніше для чоловіків, наприклад, взяти довідку про несудимість з «Дії», тому що її чекати місяць, а якщо ти взяв неповну, а потрібна була повна, ти не можеш від неї відмовитися. Тобі треба дочекатися неправильної, щоб потім взяти правильну. Але якщо брати у порівнянні з іншими країнами, то наша бюрократія ще плюс-мінус на нормальному рівні. Але все одно це дуже складно, тому що підготовка документів і все це може зайняти три-чотири місяці й найскладніше — це пошук дитини.
Куди б ти не дзвонив, тобі казатимуть: дітей немає. Діти є, але у них немає статусу, а це означає, що дітей немає. У нашої доньки не було статусу, нам допомогло, що її ніхто не всиновив до цього, але більше «допомогли» її істерики, бо від неї відмовилися шість попередніх таких самих батьків, як і ми. Вона з’явилася у базі дітей на сайті Мінсоцполітики після того, як подали офіційні документи на всиновлення до суду. Наша дитина досі висить у базі, хоча вона вже офіційно всиновлена. Така яма у бюрократії присутня, що дуже ускладнює процес всиновлення.
Якщо говорити про складнощі у майбутніх батьків щодо емоційної сторони батьківства, то вони є, їх дуже багато. Ми розуміли, що дитина зі своїм «багажем», «валізкою болю». І нам просто дуже пощастило, що нашій дитині 4,5 рочки, за свій вік вона не бачила батьків-наркоманів, алкоголіків, над нею не було насильства. Нам просто пощастило, хоча на курсах нас готували до того, що такі ситуації можуть бути і їх буде мільйон.
Ми готові були взяти дитину, наприклад, 10-річну, а якщо дитина потрапила у дитячий заклад нещодавно, це означає, що, скоріш за все, родина була проблемна і ця дитина могла стільки всього набачитися, стільки усього навідчуватися, що її «валізка болю» буде у мільярди разів більша, ніж ми могли собі уявити.
Ми відбулися малою кров’ю, тому що аутоагресія, яка була у нашої доньки, — істерики, нестабільний сон і все таке — це все дрібниці у порівнянні з тим, що взагалі могло бути. Якщо ти до цього готовий (звісно ж, бути готовим і думати, що ти готовий — це абсолютно різні речі), розумієш, навіщо ти це робиш, це дасть свої результати у позитивному сенсі.
Коли ви з чоловіком переїхали з Харкова?
На початку повномасштабного вторгнення ми посиділи півтора місяця під обстрілами і 8 квітня 2022 року переїхали до Чернівців, відтоді ми тут. Не було б русні, ми б вже давно повернулися до Харкова, бо Харків для нас — найкраще місто у світі і єдине, що нас зупиняє, це — обстріли. Тим більше ми зараз батьки й несемо відповідальність за маленьке життя — ми собі не можемо дозволити повернутися. Одні наші друзі повернулися, інші поїхали далі, але повернулися ті, у кого немає дітей. Я дуже сумую за Харковом.
Я так само і друзям своїм кажу і батькам, і родичам, і всім, хто дуже близько до фронту, що це небезпечно й коли стане безпечно ніхто не знає, а життя у нас всіх одне. Я розумію, що комусь складно, у когось там робота, бізнес, але життя одне. Моя бабуся не їде зі Слов’янська, бо вона боїться, що у неї заберуть квартиру, а я кажу: «А нащо потрібно тоді життя, якщо перш за все стоїть квартира? Як так може бути?». І так само у Харкові. Друзі поїхали туди, бо у них там квартира, потрібно робити ремонт, я кажу: «Як можна робити ремонт, якщо там обстріли?». Я особисто раджу усім виїжджати, бо там небезпечно.
Чи були перестороги, страхи перед тим, як усиновлювати дитину? Як ваша родина проживала цей період?
Звісно, були страхи. Ми не розуміли, яка дитинка нам дістанеться, з яким вона багажем страждань і як ми будемо з цим справлятися. Мабуть, понад усе лякає незнання, те, що ти не знаєш, що на тебе очікує. Коли нам сказали, що дитина агресивна, аутоагресивна, ми перелякалися, бо не розуміли, що це. Я розумію, що таке аутоагресивна — агресія собі, але як вона проявляється — тут просто Google та YouTube у поміч. І ти починаєш шукати усю можливу інформацію про аутоагресію — психологів, спеціалістів. Ти переляканий від цього, потім починаєш плюс-мінус давати собі раду і виявляється, що усе не так страшно, як могло бути, страх — більше незнання.
Як наша родина пережила цей період? Ми згуртувалися і все. І все владналося, бо ми з чоловіком — команда і завжди прислуховуємось один до одного, відчуваємо один одного, поважаємо і ніколи не зраджуємо наші правила, традиції у сімейному житті.
Опорою для мене був чоловік, тому що він більш емоційно стабільний. Мені як жінці було дуже складно й особливо, коли, наприклад, на початку дитина називає мене «мама», тобто наче розуміє усе, а потім — через кілька тижнів — бац: «У мене є інша мама, йди звідси». І я реву, ноги підкошуються, я не розумію, що відбувається, хоча я розумію, що посеред ночі їй щось наснилося.
Дитині чотири рочки, що ти від неї хочеш? Але ця фраза — «йди, ти не моя мама»… Хоча дитина ще добре говорити не може, але вона якось згенерувала цю думку. Підтримкою для мене був, є і буде мій чоловік. Нам допомагає впоратися з будь-якими труднощами те, що ми є один в одного.
Як ви наважилися на те, щоб взяти Лію?
Ми планували взяти дитину ще у 2019 році. Ми просто вирішили, що будемо всиновлювати дитину незалежно від того, чи народиться у нас своя. Ми вирішили спробувати спершу народити дитину, бо мені так здавалося, що йти без досвіду батьківства на всиновлення це — крінжатіна якась, як так може бути? Потім ми зрозуміли, що якщо ми народимо, ми так само не будемо знати, що з нею робити. Ми мріяли всиновити дитину. Я ніколи не мріяла народити дитину, не було у мене такої мрії, як виявилося, у мого чоловіка так само.
Але якщо питання у тому, чому ми наважилися взяти саме Лію, коли ми знали, що від неї відмовилися шість попередніх батьків, то тут усе просто — ми просто відчули, що вона наша. І тим паче, що ми звозили її до незалежних лікарів, усі сказали, що все добре. Не звертайте уваги на те, хто що вам говорить, бо медична книжка нашої дитини говорить абсолютно про інше — дитина здорова.
Звісно, їй не вистачає якихось вітамінів, є невеличка косоокість, це нормально для дітей до шести років, є плоскостопість, але є набагато складніші проблеми, з якими стикаються інші всиновлювачі: ВІЛ/СНІД, вада серця чи ще щось… Ми вирішили, що вона наша, ми відчули це. Я мріяла про доньку до п’яти років з Донецької області, а це вона і є. Вона народилася у липні, як і я. Вона блакитноока, має курчаве волосся, як моя мама, моя бабуся, багато таких моментів, які зійшлися, і ти просто розумієш, що це дитя — твоє. Крім того, що вона зовні на нас схожа. Багато таких магічних моментів. Хто як не вона?
Як ви з чоловіком справлялися з агресією та аутоагресією Лії?
Ми були шоковані, я істерила, плакала у подушку, чоловіку у плече, але… Як справлялися — показували на своєму прикладі, казали, що так робити не можна мільярд разів на день, давали їй час поревіти, намагалися спілкуватися з нею, щоб вона нас розуміла, виконували «танці з бубном». Дитина просто верещить, реве, кусає себе. Звісно, була дисципліна, звісно, інколи сварили, прикрикнути могли, а як по-іншому? І в куточку вона у нас стояла, тобто коли ти мільйон разів пряник-пряник-пряник, вже треба і кнута трохи… Ми розуміли, що агресія породжує ще більшу агресію, але агресію до неї ми не проявляли, тобто була дисципліна, але агресії не було.
Аутоагресія пішла десь за місяць. Аутоагресія і якісь психічні моменти вирівнялися, вирішилися саме любов’ю, теплом і безпекою, режимом. Зараз у неї й сон вже налагодився. Це повпливало і на її нервову систему, тому що коли вона спала у дитячому будинку по дві-три години в день, про який нормальний розвиток нервової системи можна взагалі говорити? Коли вона у нас почала нормально спати, вона і почуватися стала інакше, поводитися інакше, вона спокійніша, це звичайна дитина. Вона хоче гратися, сміятися. Немає такого, як раніше, що вона ревіла постійно.
А стосовно здоров’я, у неї був страшний авітаміноз, залізодефіцитна анемія, і це виправляється звичайними вітамінами, ліками. Нещодавно ми здали повний аналіз крові на усе, що тільки можна, у дитини все окей. Є незначні проблемки, треба пропити вітаміни й усе. Усе, що нам розповідали у дитячому будинку, вибачте, брехня. Мене така злість від цього бере, що вони навішували на неї ярликів, що вони робили з неї дурненьку, що вони через тиждень після того, як ми зустрілися, мали класти її до психіатрії… Вони мені одразу сказали, що якщо ви берете її собі, то берете на себе відповідальність за те, якщо вона почне вам щось витворяти, ви будете винні у цьому. Але ми взяли на себе відповідальність, не пошкодували і ніколи не пошкодуємо.
Якщо ви цього дійсно хочете, то воно до вас прийде, на усе свій час і місце. Може не бути магії від першої зустрічі, або буде така магія, що у вас буде колоти під ребрами, що ваша дитина на вас так схожа, як таке взагалі може бути у житті?
Якщо ви думаєте, що складнощі позаду, коли ви знайшли дитину — ні, все тільки попереду, але усе минеться. Усьому потрібен час. Адаптація мине, усі ці притирання, почнеться класне, здорове життя, приємне, і сонячних, теплих моментів буде набагато більше. І коли здається, що це кінець і краще вже не буде — ні, буде, просто треба час.
Чи є якісь питання, проблеми, які ви хотіли б висвітлювати для широкої аудиторії?
Передусім — бюрократія. Сайт Мінсоцполітики — це жах, а не сайт, вибачте. Так взагалі не має бути, тому що 80% номерів, які є під конкретними дітьми, не працюють. Вони або не відповідають, або недійсні, або я не знаю, що з ними не так. Там треба такі хакерські здібності, щоб знайти працюючий номер служби у справах дітей, щоб обдзвонити усі гарячі лінії, усе, що можна. І ми реально з чоловіком робили усе можливе і неможливе. Ти кидаєш усе і займаєшся лише пошуком номерів, хоча є сайт, є дитина, є номер телефону, ага… де там!
База дітей не оновлюється взагалі. Наша дитина з’явилася у базі після того, як ми подали документи на всиновлення, вона досі висить у базі. Це шок, це дуже бісить. І це ж не лише мене бісить, ви уявляєте кількість майбутніх усиновлювачів, опікунів, майбутніх батьків, які стикаються з цим кожен день? У мене просто сіпається око від цієї бюрократії.
Коли ми стикнулися з тим, що з 9:00 і до 17:00 ти просто як телефоністка сидиш і обдзвонюєш усе і натрапляєш на щось таке: «Галю, постав чайник, у нас обід!», «Ой, та що ви дзвоните, ми працюємо до 15:45, — так зараз пів на 15, — а так сьогодні п’ятниця, давайте з понеділка вже». І таких моментів багато. Я розумію, що люди працюють на державу, що це державна зарплата. Але… бюрократія-бюрократія, ще раз бюрократія, приємного тут дуже мало.
Чому ви вирішили показувати, розповідати у блозі про етапи всиновлення й адаптацію після? Чи були хейтери після того, як ви почали вести свій блог, особливо, коли у вас з’явилася донька? Як реагуєте на це?
Коли ми шукали цю інформацію, її просто ніде не було. Тоді я не знала ще про Інну Мірошниченко, яка розповідає про дитячі будинки і проблеми там. Що я тільки не гуглила, що я тільки не дивилася… і я нічого такого не знала. Усі моменти, які я зараз розповідаю у блозі, всю інформацію, яку я надаю людям, які зараз на шляху до майбутнього батьківства, з нашого життя. І люди пишуть: «Ми зустріли вже свою дитинку», «Ми подалися», «Ми вже майбутні батьки», «У нас вже почалися курси. Щиро дякуємо вам!», «Якби не ви, ми б до цього не дійшли».
І таких повідомлень просто купа. Мені дуже подобається, я рада, я розповідаю про все, що знаю, і я буду це робити, хто б що не говорив: що «ми хайпуємо на дитині», «скільки можна цю тему мусолити».
Спочатку це був тільки позитив і теплі слова підтримки, вдячності, а потім, як у будь-якого блогу, який росте, з’являються хейтери. Тому що люди не розуміють, люди думають, що ми взяли дитину для хайпу, люди заздрять, багато різних причин. Деякі хворі. Пишуть, що «ми виховуємо чужий сперматозоїд» — ким треба бути, щоб таке писати? Люди пишуть, що ми взяли дитину для хайпу.
А я взагалі не розумію, як можна взяти дитину для хайпу. Це що вам — іграшка? Погратися і все? Взяти дитину — це така відповідальність! Ви взагалі розумієте складнощі, з якими ми зіштовхуємось кожен день, виховуючи дитину? Я ніколи не зрозумію хейтерів, а вони ніколи не зрозуміють мене, тому вони і хейтери.
Але на одного хейтера приходить десять позитивних, добрих людей, які дякують. І я продовжуватиму це робити, тому що це реально допомагає людям. Якщо мій блог допоможе хоча б одній родині знайти свою дитину чи одній дитині знайти свою родину, то усе що я роблю — недарма.