Алім Алієв: «Я тільки і уявляю, яким є мій дім»

Три з половиною роки тому Алім Алієв покинув рідний дім у Бахчисараї і більше ніколи туди не повертався. Вже на материковій Україні він заснував громадську ініціативу «Крим SOS», яка допомагає переселенцям з Криму та Донбасу. «МедіаПорт» публікує історію Аліма Алієва, яку він розповів під час форуму Української академії лідерства в Харкові. 

Попрошу вас просто закрити очі і уявити свій дім — як він пахне, якій він на дотик, якій він на смак. Уявіть, як ваш дім звучить. Уявіть, яка візуальна картинка складається у вашому домі. Ви знаєте, останні три з половиною роки я тільки і уявляю, яким є мій дім. І… я відчуваю на запах ранкову каву, яку готувала моя мама. Я відчуваю той шум моря, який із самого дитинства запам’ятав. Я відчуваю на смак айву. Я відчуваю на дотик ракушняк, яким у дев’яностих усі кримські татари будували свої хати на вільних територіях Криму. Я уявляю Бахчисарайський палац, який я не бачив уже три з половиною роки.

Свій дім я не бачив вже більше 1100 днів, через те, що такі, як я, в Криму вважаються екстремістами. Я не визнаю окупацію і намагаюсь робити все, щоб повернутися на свою Батьківщину. Якщо говорити власне про будинок моїх прадідів, то він виглядає так. У 44-му році мого діда з цього будинку, недалеко від Бахчисараю, депортували у Середню Азію Сталін і його режим. Під час цієї депортації загинуло 47% кримськотатарського населення. Висиляли в Узбекистан (я сам там народився), Таджикистан, на Урал, у Казахстан, Марійську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку і так далі. Місією моїх дідів тоді було тільки повернутися на Батьківщину.

Після смерті Сталіна, у радянські часи, молодь — такі, як ми з вами — почала збирати рух за повернення на Батьківщину. І цей рух формувався у дуже різний спосіб у дуже різних місцях по всьому Радянському Союзу, куди були депортовані кримські татари. І знаєте, що найголовніше було в цьому русі і що є зараз? Це ненасильницький спротив. Спротив, який ти чиниш системі, але спротив, який не несе жертв і не несе кров. Через 45 років після депортації кримські татари все-таки змогли повернутися до себе на Батьківщину в Крим. Але протягом цих 45 років вони не просто сиділи та чекали, коли їх повернуть. Мої дідусі та бабусі виходили на мітинги і намагались утворити спільний рух для того, щоб донести голос кримських татар, що було дуже важко зробити в радянські часи.

Червона площа в Москві, 1979-й рік. Тоді сотні кримських татар приїхали в Москву і повиходили на площі різних міст, щоб сказати світові, що ми мусимо виправити цю несправедливість і повернутися до Криму. І у 79-му році татари почали повертатися.

Я хотів би поговорити вже про місію моїх батьків. Якщо ви були в Криму, то, напевно, бачили невеликі хатки — такі невеличкі самобудови. Дехто їх називав «самозахватами», дехто — «самовозвратами». Їх будували кримські татари на початку 90-х, коли поверталися до Криму. Коли ми поверталися, нам не дозволяли купувати землю на південному березі Криму чи в центрі, тобто у Сімферополі. І люди селилися на півночі, де були вільні землі, і роками будували такі хатки. Тоді місією моїх батьків було укорінитися і розпочати абсолютно нове життя на півострові. І тоді батьки мені часто казали: «Ось ти бачиш, як ми мучимося: ми будуємося, ми йдемо на городи вирощувати помідори, огірки, редиску, щоб продати їх. І щоб ви так не мучилися, ви повинні отримати освіту». У 90-х освіта — це номінальна річ, диплом. І вона могла бути неякісною, але сам факт цієї освіти означав, що людина може досягти чогось більшого.

У 2014-му році почалася окупація Криму. Я тоді знаходився у Львові. У перший день окупації — 27-го лютого — ми здзвонилися з подругами і вирішили щось робити, бо розуміли, що щось відбувається, знову якась несправедливість. Ми створили сторінку у «Фейсбуці», назвали її «Крим-SOS» і почали писати новини з Криму. Буквально за 2-3 тижні ми зібрали 50 тисяч фоловерів. Ми відкрили «гарячу лінію», щоб люди зв’язувалися з нами, мали змогу розселитися. Ми навіть українським військовим передавали колючий дріт, бо там у частинах навіть цього не було.

Одного ранку я прокинувся і прочитав у новинах, що за напрямком Бахчисарай-Інкерман-Севастополь почав курсувати потяг російської залізниці. І для мене це стало усвідомленням втрати. Я подумав, що я втратив найбільше, що може втратити людина, — свою землю. Після цього усвідомлення ми разом з волонтерами по всій країні почали допомагати переселенцям. Розпочалася робота з міжнародними організаціями, з суспільством Криму, щоб не втрачати зв’язок і дати змогу таким людям, як я, повернутися додому. Ми збиралися на квартирах, в офісах і 24/7 працювали: сиділи на «гарячих лініях», на пошті та отримували інформацію, щоб далі її публікувати.

Ви багато чули про порушення прав людини у Криму: їх затримують, катують, вбивають. Зараз там близько 40 політв’язнів, які знаходяться як у тюрмах Криму, так і по всій Росії. Їх звинувачують в екстремізмі чи тероризмі.

Знаєте, що мені нещодавно придумалося? Ви почули цю історію, яка починається у 44-му році. Вона, напевно, здалася вам драматичною. Але що важливо зрозуміти і українцям, і татарам: нами повинен керувати не тільки цей дискурс жертв, але й перемоги. Перемога на «Євробаченні» дала великий поштовх і для кримських татар, і для українців на континенті для розуміння, що в нашій країні є багато проблем. Але це чудова країна, де є неймовірна кількість активних цікавих людей, які готові їх вирішувати. Коли я приїжджаю в європейські країни і ми говоримо про Крим, то мені здається, що вони заздрять розвитку нашого суспільства. Дійсно, цей моторчик, який був запущений за часів Революції Гідності і який працює понині, допомагає нам будувати країну.

Я тільки тоді усвідомив, що означають для мене прапор, гімн моєї країни, моя земля. Це не тільки відповідальність волонтерів чи держави, а наша конкретна. Коли ми говоримо, що в нас у під’їзді немає лампочки, чи бачимо купу сміття, ми маємо розуміти, що це відповідальність кожного з нас. Тому не бійтеся брати відповідальність і щось робити. Звісно, якщо нічого не робити, не буде і помилок. Але за таких умов місія мого покоління — не тільки повернутися у Крим, але й розвивати інститути тут, на материковій Україні.

Виступ Аліма Алієва для «МедіаПорту» записав Дмитро Жаботинський.

Читайте також інші матеріали проекту «Переселенці.Live»

Фото: Facebook/Alim Aliev