Святослав Вакарчук — про творчість, реформи і популізм

У День Незалежності в Харкові «Океан Ельзи» зібрав стадіон. Незадовго до виступу на «Металісті» лідер гурту Святослав Вакарчук дав прес-конференцію, під час якої зізнався, як скучив за сценою після майже двомісячної концертної перерви, і висловив надію, що його настрій співпаде з настроєм глядача. Так врешті й сталося — Вакарчук виходив на біс тричі. Гімн України на завершення концерту співали 30 тисяч голосів. 

На прес-конференції Вакарчука питали про різне — від дискусії про Схід і Захід і реформ в країні до улюблених серіалів і прочитаних книжок. Далі — пряма мова. 

Про Україну і патріотизм

Безумовно, Харків в більшості своїй — російськомовне місто, але від того воно менш українським не стає.

Я неодноразово це говорив і зараз ще повторю: я, безумовно, гордий, що незважаючи на сотні років утискань і дуже несприятливу історію, наша нація зберегла свою самобутність, в тому числі культуру, мову і традиції. Якщо б не вони, нам би було дуже тяжко. Але сьогодні у ХХI сторіччі ми маємо сфокусуватися на будівництві держави на так званому конституційному патріотизмі. Щоб люди, незалежно від походження, незалежно від того, яка їх материнська мова, незалежно від того, які історичні обставини їх привели в ситуацію, що вони хочуть називати себе українцями, вони мають побудувати такий спосіб життя, яким будуть гордитися самі, який будуть боятися втратити, яким будуть пишатися так само їхні діти. Це і називається конституційний патріотизм — коли ти любиш свою країну просто за те, що вона така.

І для цього всім нам, і україно-, і російськомовним, замість того, якщо чесно, витрачати час на такі питання, просто треба закатати рукави і будувати країну. Історичні тертя — абсолютно нормальні, закономірні в країні, для нації, яка розвивалася довгий час різним способом, різними швидкостями, в різних умовах…, — головне, щоб зараз відчували, що ми всі хочемо бути цими українцями і будувати цю країну — в якомусь сенсі — за покликом серця. І не боятися при цьому сперечатися один з одним. Але сперечатися не по меті — мета має бути для всіх одна, саме це і є те, що називається справжній патріотизм — коли всі сприймають як одну мету, що таке майбутнє України — сперечатися з приводу форм, шляхів досягнення цієї мети — це абсолютно нормально для демократичної країни.

Буквально пару днів тому ми з друзями мали у спілкуванні цікаву тему — раніше Україна так чи інакше була геополітично дуже розділена. Якщо грубо говорити, половина країни виступала за рух до Західної Європи, інша половина — за зближення з Росією. Сьогодні очевидно питання вже не стоїть. Країна у зв’язку з усіма недавніми подіями більш-менш монолітна у своєму виборі. Вже всім стало ясно, яким має бути вибір. Тому тепер наша задача — оскільки ми знайшли, куди ми хочемо рухатись, перестати сперечатись з цього приводу, і почати проводити дискусію про метод. І створити насправді політичні рухи, які є типовими для різних країн світу. Умовно кажучи, щоб були свої праві і свої ліві. І вони між собою на економічні і соціальні теми вели змістовний діалог, в цьому діалозі народжувалась істина: спочатку одні були при владі, потім інші. Так це відбувається, але жоден з них не має ставити під сумнів саму мету і принцип існування держави.

Сьогодні у нас більш-менш сприятливі для цього умови, але давайте їх не відпустимо і давайте знов не розхитувати той човен, який ми так акуратно і своїми зусиллями, в тому числі життями людей, які віддали їх за це, почали направляти в правильне русло.

Про політику

Я казав, що політичних амбіцій у мене немає. Я хотів би залишатись тим, ким я є, якомога довго. Разом з тим я ніколи не втомлююсь повторювати, що просто опустити руки і відійти в сторону і дивитись, як моя країна буде рухатись у прірву, я не збираюсь. Я збираюсь робити все, щоб так не сталося. Поки що я роблю те, що можу, те, що вважаю найбільш ефективним. Життя вносить свої корективи, обставини змінюються.

Про реформи

Справжній патріот країни, тим більше, якщо він є сам політиком, не може бути або в опозиції до влади, або підтримувати її. Він мусить бути або в опозиції до тих дій влади, які він вважає неправильними, і підтримувати дії влади, які він вважає правильними. А просто бути в опозиції до влади чи підтримувати, що вона влада, і тобі подобається бути або там, або там, це політиканство. Я таким ніколи не займався і займатися не буду.

Багато наших міжнародних партнерів, західних геополітичних гравців, неодноразово підкреслювали, що за останні три роки в Україні зроблено більше, ніж за останні 20 з чимось років незалежності. Як не дивно це простим людям почути, оскільки вони не так це все добро відчувають, але це правда. Дійсно за ці три роки зроблено більше. Проблема тільки в іншому — цього мало.

І ми зараз в тій ситуації, коли навіть того, що зроблено за ці три роки, все одно мало, бо ми так багато втратили часу, що зараз треба робити ще більше. Відверто хочу сказати, що є сфери, в яких, я би сказав, зроблено достатньо багато. Наприклад, на міжнародній арені Україна робить великі зусилля, і багато що їй вдається, особливо в цій непростій ситуації — маючи анексований Крим, війну на Донбасі. Я би сказав, на певному рівні тримати геополітичний баланс, що є дуже складно, — це одне з найкращих досягнень.

Я думаю, неозброєним оком видно, як сильнішає українська армія. Вона зовсім не така, яка була два роки тому, і треба подякувати за це всім, хто до цього причетний, зокрема, зрозуміло, і владі, і президенту, і міністерству оборони, але і величезній кількості волонтерів, які просто з нуля, починаючи з 2014 року, буквально в полі підіймали цю армію. Їм я хотів би висловити подяку в першу чергу.

Разом з тим, якщо ми візьмемо реформи, які зв’язані з щоденним життям кожного з нас, то тут все залишає бажати кращого. Судова реформа — це я навіть не можу назвати реформою, тому що все, що робиться, це в 10 разів менше, ніж потрібно. Антикорупційні суди не створені. Верховний суд — туди приходять багато людей, які були в системі. Зрозуміло, що це не є незаконно чи заборонено, але люди чекають змін, в тому числі нових облич. Тих облич, які ніколи не були асоційовані з попередньою владою або тим, що робилося раніше.

Реформи в економіці робляться дуже повільно. Все одно скрізь є кумівство. Все робиться з середини наполовину. Якийсь один крок зроблений, другий — напівкрок. Політики, замість того, щоб рішучо робити речі, які потрібні, вони дивляться на опитування громадської думки і підлаштовуються під них. Це мені нагадує не просто халатність, а в якомусь сенсі навіть медвежу послугу своєму власному народу.

Мені приходить на думку асоціація з сімейним вихованням. Уявіть собі, у вас є діти, і ви постійно питаєте, що вони хочуть, і це їм даєте. Наприклад, вони постійно будуть просити у вас цукерки або морозиво, ви постійно будете їм давати їх.

Що роблять розумні батьки, які думають про майбутнє? Вони, розуміючи, що занадто багато цукру дітям шкідливо, стараються давати його якомога менше, але при цьому роблять це не грубо, не забирають, щоб не відвернути дитину і не створити певну незадоволеність собою, починають з ними розмовляти, пояснювати, пропонувати інші методи… Тобто вони цікавляться, тому що їхні діти важливі для них, тому що вони дорожать ними, тому що для них — це їхнє майбутнє. А наші політики, замість того, щоб відчути, що насправді зараз важливо для народу, для людей, для того, щоб в майбутньому все розвивалось правильно, вони просто беруть і опитують людей: скажіть, що вам потрібно? Давайте піднімемо всім зарплати і пенсії! Давайте! Але давайте при цьому заморозимо продаж землі. А за що ж піднімати будемо? А давайте зробимо ще щось — заберемо всі фабрики-заводи в олігархів. Давайте, але хто ж їх забирати буде, якщо у вас опитування проводить ті самі політики, яких годують олігархи? Розумієте? Так ми можемо дійти до абсурду.

Тому що фактично паразитування на суспільній думці — цей ганебний популізм, який в країні відбувається, це просто нагодовування цукром власної дитини, яка рано чи пізно захворіє на діабет. Хотілося б, щоб наші політики про це задумувались.

Про творчу паузу

З «Океаном Ельзи» поки що нових альбомів не планується. Трошки віддихаємось (після спеціального концерту в Полтаві, який відбудеться у вересні на знак подяки шанувальникам, «Океан Ельзи» бере концертну паузу майже на рік — ред.), потім подумаємо. Пісень багато нових, зрозуміло, що рано чи пізно новий альбом «Океану Ельзи» планується, в цьому я можу вас залишити без сумніву. Про свої якісь окремі творчі плани я ще поки не думав, хочу справді ні про що не думати з точки зору творчості, трошки зосередитись на своєму внутрішньому світі і на тій допомозі країні, яку я зможу зробити найближчим часом.

Про кіно

Кіно — це такий самий лакмус або дзеркало суспільства, як і музика, як і будь-яка творчість. Культура — це в принципі дзеркало того, що відбувається в суспільстві. Якщо суспільство потерпає, то і культура буде потерпати.

Мене нещодавно на кінопремії «Золота дзиґа» запитали — як ви думаєте, коли українське кіно розпочне розцвітати. Я кажу: тоді, коли почне розцвітати українська держава. Так не буває — кіно розцвітає, а держава занепадає або перебуває в стані стагнації. Все рухається гармонійно.

Українське кіно як явище покращиться тільки тоді, коли покращиться економічне життя в нашій країні. Отак прямо я ставлю залежність. Разом з тим окремі таланти, безумовно, завжди можуть існувати, навіть в найбільш несприятливих умовах. Оскільки Україна — талановита нація, то ми бачимо так чи інакше народжується, особливо в тих жанрах, де непотрібні великі бюджети, наприклад, документальне кіно або короткометражне кіно, як з’являються дійсно шедеври, які виграють фестивальні призи, за які не те що не соромно, а гордість настає. Але щоб з’явилося справді велике повномасштабне мейнстрімове кіно, потрібно, щоб держава встала значно більше на ноги — це раз, і друге — щоб ми навчилися робити проекти, які будуть цікаві не тільки українському глядачеві. Україна, хоч є немаленькою країною, але все одно вона є достатньо маленькою для того, щоб великі повномасштабні фільми не могли тут окупатися. Нам потрібно шукати території збуту кіно в Європі, інших країнах світу. Якщо українське кіно буде обмежене українськими кінотеатрами, йому буде дуже важко стати самоокупним.

Нам, музикантам, трошки легше, хоча це теж недешеве задоволення, але його собівартість є невимовно нижчою, ніж собівартість кіно.

Підсумовуючи, я сказав би так:  як тільки ми зробимо так, щоб і цій країні жилось краще, величезна кількість талантів зразу знайде своє місце, я в цьому абсолютно впевнений.

Щодо мене (питання було, чи не планує сам Вакарчук зняти кіно — ред.), я дружу з Ромою Балаяном, це мій старший друг, і він спочатку дуже хотів, щоб я знявся в кіно. Коли він зрозумів, що в мене нема на це багато часу, просто так складалося, він перейшов до іншої ідеї — вмовити мене стати режисером. І, ви знаєте, ця ідея в мене значно більший відклик знайшла, я про це роздумую. Я так далеко не думаю [про що кіно], я кажу, я роздумую, чи не зайнятись цим, а ви кажете, про що! Може, я й не захочу.

Про книжки і серіали

Я дивлюсь різні серіали і читаю багато книжок. Зараз був на відпочинку — за 10 днів примудрився прочитати сім великих книжок. Читав по триста сторінок в день. Дорвався.

Читав все, що завгодно. Вперше в житті прочитав — не соромлюсь цього — «Червоне і чорне» Стендаля. Щось мене на французьку класику тягнуло — читав декілька романів Еміля Золя, також прочитав пару повістей Марії Матіос, які я не читав раніше. Ще прочитав декілька книжок нехудожнього плану. Зокрема, наприклад, книжку про те, чому капіталізм став успішним лише в західному світі…

З останніх серіалів мені найбільше сподобався серіал «Billions» — здається, він в нашому прокаті називається «Мільярди» — про змагання між прокурором і мільярдером з Уолл-стріт. «Гру престолів» — я дивився перші два (ймовірно, сезони — ред.), а далі якось втратив… Ну, моя сім’я дивиться, вони всі сходять з розуму, як і весь світ. Я з повагою до нього ставлюся, він дуже круто зроблений, просто я поки що втратив… мене на все так не вистачає. Я думаю, я надолужу.  

Стадіон «Металіст» 24 серпня. Відео: Тетяна Доцяк/Facebook

Про натхнення

Деколи буває, що нічого не надихає. А деколи, буває, сидиш і за три дні можеш написати три або чотири пісні. Потім — почав писати, оглянувся, думаєш, що тебе надихнуло, сам не пам’ятаєш. Творчість вона дуже така — непередбачувана. Це як ваш настрій. Раптом щось — і став класний настрій. Або навпаки. Якась буквально дрібничка може заставити бігти думки в одну сторону або в іншу. Так само з піснями. Сказати якийсь рецепт, як це відбувається, я не знаю.

З приводу хітовості. Це питання, яке мене, відверто кажучи, дратує. Тому що коли ми пишемо пісні, ми взагалі не знаємо, які з них будуть популярними, які ні. Бувало таке, що я думаю, якась пісня, яку я сильно люблю, буде найбільш популярною, а її люди навіть взагалі не помічають. А бувають пісні, про які ти думаєш, може, їх не треба включати в альбом, соромно показувати, а потім з кожного динаміка чуєш по радіо, по телебаченню, і думаєш: «Господи, що вони в ній такого знайшли?» 

Якщо б сказали, що потрібно відправити в Космос одну пісню «Океану Ельзи», щоб показати, що це таке, то я думаю, що це була б пісня «Друг». Якщо б це був мій вибір.

Фото: Вікторія Квітка. Джерело: Океан Ельзи/Okean Elzy/Facebook

Читайте MediaPort в Telegram